Розділ 13

  Минув тиждень відтоді, як поховали Олександру. Але Андрій не поспішав їхати. Соня, пригнічена горем, навіть не замислювалася, чому він досі залишався тут. Та й думати про нього не хотілося зовсім.

  Вона сиділа під своєю улюбленою яблунею, де її й знайшов Андрій.

— Щось хотів? — запитала без жодної цікавості.

— Так, хотів, — Андрій сів поруч на зелену траву.

— То що? — Соня залишалася байдужою.

— Не буду ходити колами, скажу прямо: мені потрібно, щоб ти відмовилася від своєї частки акцій, — він подивився двоюрідній сестрі просто в очі, сподіваючись побачити хоч якусь реакцію.

— Що за нісенітниця? Взагалі не розумію, про що ти.

— Не зли мене, Соню, — його голос став жорсткішим. — Бо я й так злий, а це робить мене дуже небезпечним.

— Але я справді не знаю, про які акції ти говориш. У мене їх немає й бути не може, звідки б вони взялися? — Соня підвелася з землі.

— Не треба прикидатися, що не розумієш, — Андрій продовжував їй не вірити.

— Я кажу щиро.

— Ті, що Антон тобі передав. Згадала? — роздратовано кинув він.

— Антон?.. Що зробив? Акції передав? — Соня здивовано подивилася на Андрія. — Антон залишив мені тільки спогади… і свою любов.

— Не мороч мені голову. Я точно знаю, що тепер акції належать тобі, — Андрій теж підвівся, схопив дівчину за руку і заламав її. — Пиши відмову на них і живи собі спокійно. Не зробиш це по-хорошому — буде гірше. Розумієш? Будь-яким способом ти зробиш те, про що я кажу.

— Відпусти! — Соня відштовхнула його. — Ти не маєш права так зі мною поводитися. І ще раз повторю: я не знаю, про що йдеться.

Андрій сплюнув:

— Не варто недооцінювати мої слова. Я знаю, що тобі не хочеться втрачати хороший прибуток, але інакше не вийде. Серйозні люди за цим стоять. То що, ти по-доброму відмовишся від акцій чи як?

— Я не знаю, що тобі ще відповісти.

  Соня так і не зрозуміла, про що щойно говорив Андрій. Які акції могли бути в неї, і звідки вони в Антона? Якби в Антона були акції, то хіба він би працював учителем? Хоча... хто його знає. Та Антон їй нічого такого не розповідав. Мабуть, Андрій щось плутає. І взагалі незрозуміло, яку роль він тут відіграє. Хіба що Степан Васильович, батько Антона, попросив його про якусь послугу. Але навіщо?

  Соня піднялася до своєї кімнати. Сьогодні потрібно ще обміркувати умови щодо найманих робітників на сезон. Вона вже знала, як вирішувати ділові питання, адже часто допомагала тітці Олександрі у справах. Тітка вчила її, розповідала все до дрібниць, бо знала: настане час, коли вся відповідальність ляже на плечі Соні. І Соня обов'язково впорається.

  Вийняла з шафи світлину, на якій вони з Антоном обіймалися й усміхалися. Заплакала. І саме в цю мить задзвонив мобільний телефон. Телефонував Максим.

— Я чую, що ти плачеш, — сказав він. Тепер, коли вона вже не була його викладачкою, а він — не її студентом, Максим нарешті дозволив собі звертатися до неї на "ти", і Соня не була проти. — Чому плачеш? Тобі погано? Я зараз прийду.

  Вона хотіла заперечити, та не стала. Насправді хотіла, щоб він прийшов... щоб втішив.

  Максим ніжно обійняв Соню. Вперше вона дозволила йому це зробити. Як давно він мріяв про цю мить! Як сильно кохав її... І жодної хвилини не втрачав надії, що вона відповість взаємністю і вони будуть разом назавжди.

— Що сталося? — тихо спитав він.

  Соня розповіла йому про все, що сталося цього дня.

— Неспроста Андрій таку бучу влаштував, — задумливо мовив Максим, сівши на стілець. — Думаю, він знає, про що говорить. Нам теж треба розібратися з цими акціями. Якщо Антон справді залишив тобі акції, значить, мав бути заповіт. Треба з’ясувати, до якого нотаріуса нам звертатися.

— Максим, ти молодець! Швидко й логічно міркуєш, — Соня вже трохи заспокоїлася.

— У тебе лишилися якісь контакти, документи?

— Крім світлини і книжки — нічого більше, — зітхнула вона й розвела руками.

— А можна глянути? — несподівано спитав Максим.

Він взяв до рук світлину.

«А тут вона щаслива…» — подумав, уважно розглядаючи знімок. — «Напевно, була закохана в нього до нестями. Чи зможе вона ось так… тільки зі мною?»

— А книжка про що? — запитав у Соні.

— Про неймовірні місця нашої планети. Антон мріяв, що коли ми поберемося, то вирушимо у навколосвітню подорож, — згадала зі смутком Соня.

— Це означає, що він розраховував на прибуток від акцій, — розмірковував Максим, гортаючи сторінки книжки.

— А чому Антон мені нічого про це не розповідав? Не довіряв? — сама в себе запитала Соня.

— А може, сюрприз хотів зробити, — припустив Максим. — Соню, а що це за номери записані на сторінках книжки?

— Не знаю. Я ніколи про це не задумувалася. Може, телефони друзів, а може…

— Зараз зателефонуємо й дізнаємось, — перебив її Максим.

  Соня почала телефонувати за всіма номерами по черзі. Переважно це були телефони туристичних агенцій, мабуть, знайдені Антоном в інтернеті. Деякі номери залишалися без відповіді. Лишалося всього два, і нарешті пощастило: на зв'язку виявилася нотаріальна контора.

  Під час розмови із нотаріусом Соня почула, що її там уже давно чекають. Запропонували приїхати, щоб упорядкувати документи. Вона погодилася.

— Я поїду з тобою, — твердо сказав Максим. — Хочу підтримати тебе. І навіть не думай відмовлятися.

  З тривожною душею Соня їхала до Черкас. Ще трохи більше року тому вона була переконана, що більше ніколи не повернеться до рідного міста. Її переповнювали емоції печалі й нескінченного смутку. Поруч сидів Максим. Вона дозволила йому поїхати з нею, бо їй було важливо, щоб поряд була людина, якій довіряє, яка могла б порадити у справах. Поруч із ним вона почувалася в безпеці. Його підтримка була для неї надзвичайно цінною.

  Нотаріус оголосив заповіт. Розповів про акції. Виявилося, що вони належать газовій компанії. Антон отримав їх у спадок від дідуся по материнській лінії. Тепер ці акції переходили до Соні, роблячи її співвласницею заможної компанії. Нехай частка була невеликою, майже символічною, та все ж вона давала можливість щороку отримувати хороші дивіденди. А за потреби акції можна було продати або подарувати.