Розділ 12

  Минула зима, весна, і нарешті прийшло літо. Олександра повільним кроком ішла садом. Їй здавалося, що робить це востаннє. Скільки спогадів пов’язано в неї з цим місцем…

  Вона підійшла до черешень. Колись власноруч посадила їх маленькими саджанцями, а тепер це вже великі дерева з багатим урожаєм. Заплющила очі, вдихаючи аромат своїх улюблених троянд. Повіяло прохолодою. Олександра розхвилювалася й заплакала.

— Прощавай, сад! — раптом щосили закричала вона.

  Дід Найк, який був неподалік, почув крик своєї господарки й поспішив назустріч. Занепокоєний, тяжко дихаючи, він, нічого не розуміючи, нарешті вимовив:

— Я чув, як ви кричали. Що сталося?

— Вибач, що налякала тебе, Найку… — Олександра зітхнула. — Відчула всім своїм серцем, що прийшов той час, коли пора прощатися із садом.

— Кудись їдете? — та дід Найк знав, що це не так.

— Назавжди… — Олександра витерла сльози. — Прогуляємося разом садом?

  Вона взяла діда Найка під руку, і вони повільно рушили між рядами дерев. Минуло хвилин десять, перш ніж Олександра порушила тишу:

— Моя хвороба загострилася, і мені вже ніщо не допомагає. Я втрачаю сили, і стає все гірше. У мені згасає надія на життя… І я розумію, що це кінець.

  Дід Найк хотів заперечити, але Олександра кивнула головою, давши знак не перебивати її.

— Ти просто слухай мене, Найку. Я не боюся смерті, а боюся того, що моя люба племінниця залишиться сама. Цей сад і будинок я заповіла Соні, бо знаю, що вона подбає про нього, а він допоможе їй пережити смуток. А ще в неї є друзі, які її підтримають. Я маю на увазі тебе, Надю, Валентину, Віктора… і того самого Максима, в якому, на жаль, не впевнена. Але бачу, що Соні подобається з ним спілкуватися, допомагати йому з англійською. Тож я їй не суперечу.

  Олександра зітхнула.

— Та найбільше болить душа за сина. Він постійно в моїх думках. До нестями хочеться, щоб Андрійко був поруч… Та, на жаль, я йому не потрібна. І сад йому теж не потрібен. Він би продав його без вагань. Тому я заповіла йому лише свої заощадження. Сподіваюся, він зрозуміє.

— Може, зателефонувати йому? — несміливо запропонував Найк.

  Дід відчув біль. Він любив Олександру — за її доброту, розум, дбайливість. Для нього вона була подругою, жінкою, яку поважав, якій був вдячний за роботу, за турботу, за довіру. Від страху холодило в душі, а ще більше боліло від того, що він був безсилий допомогти.

— Не треба телефонувати, — мовила Олександра. — Чуєш, що кажу? Не треба. Андрій знає, що я хвора, та йому байдуже. Розумієш, Найку? Я завжди це знала, тільки виду не подавала.

— Шкода… Він не заслуговує на таку матір, як ви. Вибачте, що наважився таке сказати.

— Не вибачайся, Найку, бо немає за що. Незважаючи ні на що, я його люблю і переживаю за нього. Бо він мій син, моя кровиночка… І я вибачаю йому байдужість.

  Через декілька днів під час вечері Олександра знепритомніла. Викликали швидку. Вона довго не приходила до тями, і Соні здалося, що тітка померла. Паніка підступила до горла, серце калатало, ось-ось могла початися істерика... Та враз помітила, як Олександра ледь заворушилася, і ця маленька надія трохи вгамувала її тривогу.

  Лікарі наказали покласти Олександру в ліжко і суворо заборонили вставати.

  Соня весь час сиділа поряд, тримаючи тітку за руку. Сльози підступали до очей, душили, але вона трималася. Розуміла: тут уже не допоможеш. Найрідніша людина йшла... Приречена на смерть.

  Спогади накотили, мов хвиля. Соня згадувала всю доброту, турботу, тепло, яке отримала від Олександри. Вона подарувала їй віру в те, що життя прекрасне — попри всі труднощі, біль і втрати.

  Ранок підкрався непомітно. Перші промені сонця несміливо пробилися крізь фіранки й наповнили кімнату м'яким світлом.

— Соню... котра година? — прошепотіла Олександра, розплющивши очі.

— Уже сьома. Не говоріть, будь ласка, бережіть сили, — Соня встала навколішки біля ліжка, стискаючи руку тітки.

— Я вдячна тобі... за те, що ти була поруч весь цей час. Я дуже тебе люблю. Ти для мене, як рідна донька... Донька, якої в мене ніколи не було, — ледве чутно сказала Олександра. — Хочу, щоб ти трималася. Була сильною. Не сумувала. Сад допоможе тобі. Живи... радій кожній хвилині. Покохай і будь коханою. Будь щасливою...

  Вона мусила це сказати.

— Я вас теж дуже люблю, — прошепотіла Соня, вже не стримуючи сліз.

  Пізніше Соня зателефонувала Андрієві й повідомила, що його мати може померти будь-якої миті. У слухавці почулося якесь бурчання, і Соня так і не зрозуміла до пуття, що він там намагався сказати. Подумала, мабуть, пояснює, що не зможе приїхати.

  Але він таки приїхав. Того самого дня.
  Того дня, коли мати померла.

  Прийшло багато людей, щоб провести Олександру в останню путь. Друзі, знайомі, колеги, з якими вона співпрацювала, і навіть ті, хто ніколи її не знав, але захотів віддати шану.

  Максим теж прийшов підтримати Соню, як і її колеги. Люди приносили багато квітів…

  І навіть сад, здавалося, прощався зі своєю господинею. Він ніби засумував, завмер у жалобі. Легкий вітерець пронісся між деревами, і один самотній листочок зірвався з гілки. Закружляв у повітрі, ніби вагаючись, а потім м’яко опустився на труну, яку несли садовою доріжкою.