Розділ 12

  Минула зима, весна і нарешті прийшло літо. Олександра повільним кроком йшла садом. Їй здавалось, що це робить востаннє. Як багато спогадів у неї пов`язано з цим садом. Підійшла до черешень. Колись власноруч вона їх тут посадила маленькими саджанцями, а тепер це великі дерева з багатим урожаєм. Заплющила очі вдихаючи аромат своїх улюблених троянд, повіяло прохолодою. Олександра розхвилювалася і заплакала:

-Прощавай сад!- раптом щосили закричала вона.

   Дід Найк який був неподалік почув крик своєї господарки і поспішив назустріч. Занепокоєний, тяжко дихаючи, нічого не розуміючи нарешті вимовив:

-Я чув, як ви кричали. Що сталося?

-Вибач, що налякала Найку. Відчула всім своїм серцем, що прийшов той час, коли пора мені прощатися з садом.

-Кудись їдете?- та Найк знав, що це не так.

-Назавжди,- Олександра витерла сльози,- прогуляємося разом садом.

   Вона вз`яла діда Найка під руку і вони пішли поміж рядів дерев. Пройшло хвилин десять, коли Олександра заговорила:

-Моя хвороба загострилася і мені вже нічого не допомагає. Втрачаю сили і стає гірше. У мені згасає надія на життя і я розумію, що це кінець.

   Дід Найк хотів заперечити та Олександра кивнула головою, давши знак не перебивати її.

-Ти просто слухай мене Найку. Я не боюся смерті, а боюся того, що моя люба племінниця залишиться сама. Цей сад, будинок я заповіла Соні, бо знаю, що вона подбає про сад, а він допоможе їй пережити смуток. А ще в неї є друзі, які теж допоможуть їй. Я про тебе, Надю, Валентину, Віктора і про того самого Максима в якому я, на жаль, не впевнена. Та бачу, що Соні подобається з ним спілкуватися, допомагати з англійською. Тож я їй не суперечу. Про сина душа болить, він постійно в моїх думках. До нестями хочеться, щоб Андрійко був поруч. Та на жаль, я йому не потрібна і сад йому теж не потрібний. Він, продав би цей сад. Тому я йому заповіла тільки свої заощадження, гадаю, що зрозуміє.

-Може зателефонувати йому,- запропонував Найк.

  Найк відчув біль. Він любив Олександру за її доброту, за розум, за дбайливість. Для нього вона була подруга, жінка яку поважав, якій був вд`ячний за роботу, за турботу, за довіру. Від страху холонуло в душі, а ще сильніше боліло від того, що йому не під силу допомогти.

-Не треба телефонувати,- сказала у відповідь Олександра,- чуєш, що кажу, не треба. Андрій знає, що я хвора, та йому байдуже. Розумієш Найку ? І я про це знаю і завжди знала, тільки виду не подавала.

-Шкода, він не заслуговує на таку матір як ви. Вибачте мені, що наважився сказати це.

-Не вибачайся Найку, бо немає за що. Незважаючи ні на що я його люблю і переживаю за нього, бо він мій син, моя кровиночка. Вибачаю йому байдужість.

   Через декілька днів під час вечері Олександра знепритомніла. Викликали швидку. Олександра не приходила до тями і Соня подумала, що вона померла. Відчула, що зараз у неї почнеться істерика та помітила, що тітка заворушилася і трохи вгамувалася. Лікарі наказали покласти Олександру в ліжко і не вставати з нього. Соня весь час тримала тітку за руку, сльози душили та вона стримувалася. Знала, що їй не допомогти. Найрідніша людина приречена на смерть. Спогади хвилею настигнули Соню і вона згадала всю доброту і турботу подарованою тіткою для неї. Вона показала, що життя прекрасне, не зважаючи ні на що. Ранок підкрався непомітно. Перші промені сонця увірвалися у кімнату.

-Соню… котрий час?- пошепки спитала Олександра розплющивши очі.

-Вже сьома. Не говоріть більше нічого, бережіть сили,- Соня встала навколішки біля ліжка хворої.

-Я вдячна тобі, що ти поруч зі мною увесь цей час. Я дуже тебе люблю. Для мене ти. як рідна донька яку я не мала. Хочу щоб ти трималася, була сильною, не сумувала. Сад допоможе тобі. Хочу щоб ти жила, раділа кожній хвилині. Покохала і була коханою, щасливою,-  Олександра відчула, що повинна була це сказати.

- Я вас теж дуже люблю,- Соня  вже не стримувала сліз.

  Пізніш Соня зателефонувала Андрієві, повідомила, що його мати може померти щохвилини. Натомість, він щось почав бурчати і Соня так і не зрозуміла, що він там намагався сказати. Подумала, що говорить, що мабуть не зможе приїхати, та він приїхав. Приїхав в той день коли мати померла.

   Прийшло багато людей щоб провести Олександру останнім шляхом. Багато знайомих, друзів, ті хто співпрацював з нею і ті хто навіть не знав її. Максим теж прийшов підтримати Соню і її колеги. Принесли багато квітів… І сад прощався зі своєю господинею. Засумував, впав у траур. Подув вітерець і листочок зірвався з дерева, закругляв у повітрі, а потім ніжно опустився на труну, яку несли садом.