Розділ 11

  Максим не відчував хвилювання, а навпаки — спокій і врівноваженість. Тисячу разів уявляв, як звільнятиме кохану від усіляких мотузок, заспокоюватиме її, а вона кидатиметься йому в обійми. Хіба не цього він хоче? Ціною брехні завоювати її прихильність і кохання. Він знав, що обман — це поганий вчинок, але коли йшлося про почуття, думати інакше не бажав. І коли настав час, Максим був готовий діяти.

  Хлопець щосили вдарив у двері, хоча знав, що вони були відчинені. Він зробив це, аби Софія Олександрівна почула, як він увірвався, відчула його силу.

— Не рухатися! — щосили крикнув Максим, тримаючи в руках ножа, сам не розуміючи, навіщо ця іграшка. — Відійди від неї!

  Дрозд, посміхаючись, виконав наказ Максима. Потім вони розіграли бійку, яку Соня, через пов’язку на очах, не могла бачити, але зрозуміла, що її прийшли рятувати. Вона чула, як тріщать меблі. Голос рятівника здався їй знайомим, та вона не могла згадати, кому він належав.

— Не хвилюйтеся, — почула вона. — Я прийшов вас звільнити.

  Хлопець зірвав пов’язку з її очей, розв’язав мотузки. Схопив її за руку, не давши й шансу оговтатися від здивування, й вивів із будинку. Соня була збентежена, розгублена. Але знала, що має подякувати.

— Максим…

— Потім, — перебив він, — потім поговоримо, а зараз треба тікати, поки не повернулися бандити. Он мій мотоцикл.

  Коли хлопець завів мотоцикл, Соня сіла позаду, і вони рушили. Незабаром на горизонті з’явився сад, і дівчина зраділа, побачивши його. Вона міцно трималася за Максима, бо той їхав неймовірно швидко. Відчувала тепло його тіла. Раптом це тепло здалося їй таким приємним, що Соня аж заплющила очі.

  Максим зупинився біля саду.

— Злазьте, — наказав він.

— Максиме, я дуже, дуже вдячна тобі за порятунок. Але як ти дізнався?

— Учора ввечері я прийшов до вашого дому, — почав розповідати вже давно вигадану й добре обмірковану історію. — Хотів із вами поговорити, вибачитися. Та раптом помітив, як до вас підкрадаються двоє в масках. Спочатку злякався…

— Треба було викликати поліцію! — перебила його Соня. — Або хоча б побігти в дім і покликати на допомогу.

— Я про це не подумав, розгубився. Але, опанувавши страх, почав переслідувати машину, на якій вас везли. Хотів одразу увірватися в будинок, де вас тримали, щоб урятувати, але там було забагато бандитів. Тож я став чекати. Усю ніч просидів у кущах. А коли побачив, що вони повиходили, нарешті почав діяти.

— Дякую, — ще раз подякувала хлопцеві. — Але все-таки треба було зателефонувати в поліцію. Бо могло статися так, що й ти міг постраждати.

— Це вже не має значення, Софіє Олександрівно. Ви в безпеці, і це найголовніше. Йдіть, бо ваша тітка хвилюється.

— Ні, зачекайте, — Максим теж зліз із мотоцикла й підійшов до Соні.

Він наблизився до неї так близько, як тільки зміг. Її губи виглядали м’якими, чуттєвими, звабливими. Сила бажання охопила його, і він не втримався — пристрасно поцілував її. Схаменувшись, Максим відвів погляд убік.

— Вибачте, — ледь чутно сказав він, швидко сів на мотоцикл і, не дозволивши їй нічого сказати, поїхав.

Соня стояла приголомшена. Прийшовши до тями, вирішила, що подумає про це пізніше, а зараз потрібно якнайшвидше поспішити до тітки й попередити її, щоб вона не давала грошей, адже її вже врятували.

Тітка Олександра задумливо сиділа в кріслі, тримаючи в руках мобільний телефон. У каміні потріскували дрова, від вогню в кімнаті розливалося тепло. Очі жінки були почервонілі від сліз.

— Тітко, я вдома! — вигукнула Соня, щойно побачивши Олександру.

Вони кинулися в обійми одна одній. Опанувавши емоції, Соня швидко почала розповідати, що сталося.

— Запізно… — Олександра знову сіла в крісло, відчуваючи слабкість. — Гроші я вже віддала. І коли побачила тебе у дверях, то подумала, що бандити відпустили тебе, як і обіцяли.

— Ви віддали гроші? Як шкода, що я не встигла… — засмутилася Соня. — Але мене відпустили не бандити, а Максим урятував.

— Про гроші не треба шкодувати, — заспокоїла тітка племінницю. — Головне, щоб з тобою було все гаразд.

— Треба зателефонувати в поліцію, — впевнено запропонувала Соня. — Свідок у нас є.

— Відмовся від цієї думки. Негідники пригрозили, що якщо ми наважимося на цей крок, то дуже пошкодуємо і не матимемо спокою.

— А якщо вони й так не залишать нас у спокої? І наступного разу візьмуться за старе?

— Не думаю... А втім, хто його знає, як буде. Але я подбаю про заходи безпеки. Поставимо сигналізацію, встановимо камери по периметру саду і наймемо охоронця, — ухвалила рішення Олександра. — Шкодую, що раніше цього не зробила.

— Тітко, Максим знає, де знаходиться будинок, у якому мене тримали, — Соня не втрачала надії переконати Олександру звернутися до поліції. — Викрадачі повинні бути покарані.

— Це нам нічим не допоможе, Соню. Переконана, що вони про все подбали й знищили всі можливі докази.

  Зрештою, Соня погодилася не звертатися до поліції, хоч сумніви й далі не давали їй спокою. Тітка запропонувала їй зателефонувати на роботу й сказати, що захворіла, а натомість піднятися в кімнату, відпочити, оговтатися після пережитого. Надя б тим часом принесла їй сніданок.

  Але Соня хотіла піти на роботу — тільки для того, щоб побачити Максима. Та втома взяла своє, і вона передумала. Прийнявши душ, лягла в ліжко.

   Думки крутилися навколо Максима, його поцілунку. Треба було відштовхнути, але просто не встигла цього зробити. Хіба вона чекала, що він її поцілує? Зовсім ні.

  Згадала Антона. Відчула, що зрадила тому почуттю, яке було між ними. Але Антон помер, його більше немає. Соня водночас думала про них обох, поки не задрімала.

  Максим уже тиждень не з’являвся на заняттях. Соня хвилювалася за нього, постійно гадала, де він. А може, з ним щось трапилося? Може, в нього якісь неприємності?