Розділ 10

— Сьогодні ми здійснимо свій задум, — оголосив Кирило своїм хлопцям. — Кожен знає, що йому робити. Ти, Мишо, і ти, Дрозде, викрадете нашу леді й понесете її до машини, за кермом якої сидітимеш ти, Іване. Зрозуміла ця частина плану? Повторюю, щоб не було помилок.

  Усі кивнули. Кожен серйозно ставився до цього завдання, бо знав, яку винагороду отримає.

— Потім ви привезете її в будинок, де на вас чекатиму я, — продовжив Кирило. — І…

— Зачекай, — перебив його Максим. — Відійдемо, треба поговорити.

— Саме зараз?

— Це дуже важливо.

  Вони вийшли в іншу кімнату. Будинок, у якому зібралися, був давно покинутим. Точніше, його й будинком важко було назвати — швидше розвалюха, яка потребувала негайного знесення. Планувалося тримати заручницю в глухій кімнаті, адже, на думку головного, у разі масового пошуку сюди ніхто не подумає сунутися.

— Чого ти хотів, Максе?

— Хочу, щоб ти вніс зміни в останній пункт плану. Це ніяк не завадить отриманню грошей, але я хочу стати героєм в очах цієї дівчини. Ось що я придумав.

— У тебе є кілька хвилин, — Кирило зацікавлено приготувався слухати.

— Коли вони привезуть її в будинок, і ти вже зателефонуєш, щоб про все домовитися, я хочу, щоб ти, Іван і Миша зникли звідси. При Соні скажете, що вам потрібно кудись вийти, а насправді заховаєтесь біля будинку й зачекаєте.

— Це я зрозумів. Далі що?

— У цей час я вриваюся в будинок, вступаю в бійку з Дроздом — але ти скажеш йому, щоб він мені підіграв, бо по-справжньому я його не переможу. Потім я «рятую» дівчину, розповідаю їй свою версію подій і веду її до мого мотоцикла, який заздалегідь сховаю неподалік. Повертаю її тітці й стаю героєм. Зауваж: вона буде вдома, коли ти вже отримаєш гроші.

— Гаразд, — погодився Кирило. — Я нічого не втрачаю. Але що отримаю?

— Я можу відмовитися від половини своєї частки.

— Тільки від половини?

— Мені треба ще з кимось поділитися, але це вже мої справи. І, якщо чесно, я повністю заслуговую на свою долю, — зі злістю сказав Максим.

— Прошу тільки без бунту, Максе. Не забувай, вирішую тут лише я, — Кирило закурив сигарету і, випустивши дим, додав: — Хай буде по-твоєму. Пам’ятай, що я роблю тобі послугу.

— За цю послугу я з тобою розрахуюся. Ти теж про це пам’ятай, — твердо відповів Максим.

  Кирило розповів хлопцям про ще один пункт у їхньому плані. Для нікого це не мало особливого значення — треба так треба. Головне — отримати гроші.

  Вже почало темніти, а Соня все ще задумливо ходила садом. Їй зовсім не хотілося повертатися до своєї кімнати. Сад був її домом, її другом… Заглибившись у думки, Соня не помітила, як позаду підкралися двоє. Бандити вже давно чекали на слушну нагоду, щоб вийти із засідки й напасти. Один із них різко затулив їй рота долонею і пошепки сказав:

— Будеш сіпатися — буде боляче.

  Викрадачі були в чорних масках, і Соня не змогла розгледіти їхніх облич. Вони зав'язали їй очі, затулили рот ганчіркою, а руки зв'язали за спиною. Потім той, що був вищий, підхопив її й перекинув через плече.

— Пішли.

— Пішли, — повторив інший і додав: — У цьому саду більше нікого немає. Ми залишилися непоміченими. Головний буде задоволений нашою роботою.

  Вони посадили її на заднє сидіння старенького "Жигуля". Той, що сів поруч, посміхався, спостерігаючи, як дівчину трусило від переляку. Її страх лише розважав бандитів. Автомобіль зупинився в призначеному місці, де на них уже нетерпляче чекав Кирило. Побачивши, що жертва опинилася в його руках, він задоволено потер долоні. Бандити посадили Соню на старий, потертий диван.

— Зніміть їй кляп, — скомандував Кирило. — Треба поговорити.

— Добре, — відповів Мишко. — Взагалі, головний, ця дівчинка слухняна. Зовсім не виривалася.

— Менше слів, — буркнув Кирило.

Щойно з'явилася можливість говорити, Соня схвильовано закричала:

— Хто ви? Чого від мене хочете? Відпустіть негайно!

— Замовкніть, леді, — наказав Кирило. — Говоритиму я, і запитання ставитиму теж я. І взагалі, леді, не варто так боятися. Якщо будете поводитися чемно, з вами нічого поганого не трапиться. І якщо все піде за моїм планом, уже вранці ви будете вдома. Зрозуміло?

— Вас схопить поліція! — набралася сміливості Соня.

— Не дратуйте мене, леді. А зараз ми зателефонуємо вашій тітці.

— Навіщо вам телефонувати їй? — налякано запитала Соня.

— А ви що, леді, не здогадуєтеся? — Кирило лукаво посміхнувся. Він був переконаний, що всі жінки дурні, а лише він один має розум. — Вона повинна заплатити, якщо хоче, щоб ми вас відпустили.

— У неї немає грошей! — вигукнула Соня, сподіваючись, що бандити повірять їй і відмовляться від задуманого. Проте вона чудово розуміла, що це малоймовірно.

— Невдала спроба, леді, — засміявся Кирило, а за ним і всі його співучасники.

  Соня ще ніколи не хвилювалася так сильно, як зараз. І не за себе, а за тітку Олександру. Для неї це буде величезним потрясінням, а з її здоров’ям хвилюватися зовсім не можна. Бідолашна… Але що вона, Соня, може вдіяти? Втекти? Це їй не під силу. Вона знала: тітка обов’язково заплатить необхідну суму. Віддасть усе до копійки, аби повернути Соню додому живою та здоровою.

За мить вона почула, як той самий огидний голос сказав, але вже не їй:

— Алло! Запросіть, будь ласка, до телефону пані Олександру. Я знаю, що пізно, але справа термінова.

- …

— Про це я говоритиму тільки з нею.

Це, мабуть, Надія, подумала Соня. Усередині все стиснулося від напруги. Було важко дихати. Ось-ось тітка візьме слухавку, і… Їй стане зле, а, може, вона не повірить…

— Вибачте, що потурбував ваш сон, — сказав той самий голос. — Але у нас є дещо цінне для вас…

— …

— Ну що ви, ніхто не жартує. У нас ваша племінниця. Щоб ви переконалися, що я не брешу, і щоб не гаяли час, шукаючи її по будинку, дам їй слухавку, і ви зможете поговорити.