Розділ 9

  Група студентів стояла біля вікна в коридорі технікуму, чекаючи на початок занять. Вони жваво обговорювали завдання, які отримали вчора на парах. Кожен намагався розповісти, яким способом їх виконував. Серед них були й Максим із Юрою.

  За мить Максим нахмурився, швидким кроком підійшов до іншого вікна й притулив лоб до шибки.

— Що там побачив? — спитав Юра, поспішаючи за другом.

— Козел, — крізь зуби прошепотів той.

— Де козел? — Юра зацікавлено теж притулився до скла. — Максе, в тебе що, галюцинації? Я ніякого козла не бачу.

— Ти тільки подивися, як він намагається сподобатися Соні, аж зі шкіри лізе! Так і кортить врізати йому в пику.

— Ти про нашого фізика чи що? — нарешті Юра збагнув, у чому річ. — Ревнуєш, так? А знаєш, що кажуть: любов зла — полюбиш і козла.

Максим раптом схопив Юру за одяг і притиснув до стіни:

— Ти мені друг чи як?

— Та заспокойся, — Юра зрозумів, що сказав не те. — Я ж нічого поганого не хотів. Відпусти.

— Вибач, — Максим трохи охолов. — Не знаю, що на мене найшло. Усе починає дратувати.

— А ти, Максе, зверни увагу на наших дівчат. Дивись, он пішли Аліна з Мариною. Хіба не красуні? — Юра підморгнув дівчатам. — Може, запросимо їх на побачення? Сходимо кудись, порозважаємося.

— Йди без мене.

— Друже, ти так зациклився на своїй Софії Олександрівні, що перестав помічати життя навколо себе. А їй, до речі, байдуже до тебе.

— Зате мені не байдуже, — запевнив Максим.

  Соня почувалася виснаженою після безсонної ночі. Вона ледве йшла на роботу, коли її перестрів викладач фізики Віктор Миколайович.

— Софіє Олександрівно, можна вас на хвилинку затримати? — запитав він.

— А чому ж ні, можна, — Соня трохи підбадьорилася. Усе-таки на роботу вже прийшла.

— У мене до вас є професійне прохання. Допоможете?

— Якщо зможу, то, звісно, допоможу. Тож у чому справа? — запитала вона з цікавістю.

— Учора мій сусід приніс мені журнал, який знайшов на горищі. Каже: "Бери, студентам своїм почитаєш". По фотографіях зрозумів, що журнал про наукові дослідження з фізики й хімії. Тільки проблема в тому, що він написаний англійською.  Я запитав у нього: " Звідки у тебе такий екзампляр?" А він: " Після синового навчання лишився". Я англійську знаю погано, тому й вирішив звернутися до вас.

— Ви хочете, щоб я переклала весь журнал?

— Що ви, ні. Скоріше, я хотів би, щоб ви його переглянули, переклали заголовки, а я вже вирішу, чи є в ньому щось справді цікаве, що могло б підвищити рівень знань моїх студентів. А потім ви могли б перекласти обрану статтю. Але завантажувати вас у жодному разі не хочу.

— Не хвилюйтеся, Вікторе Миколайовичу, зробимо, — запевнила колегу Соня й додала: — Після другої пари у мене є вільне вікно, тож можемо зустрітися в бібліотеці, якщо вам зручно, або ж після занять. То як?

— Після другої пари — саме те, — радісно відповів Віктор Миколайович, але не подав виду.

— А зараз вибачте, мені ще треба підготуватися до занять.

— Не смію більше затримувати. Вдалого вам дня.

На парі Максим намагався впіймати погляд Софії Олександрівни. Та марно. Вона його не помічала. А от він, навпаки, помітив, що Соня сьогодні якась сумна. І несподівано йому стало гидко, коли згадав про те, що має з нею статися. Соромно, що він стане співучасником злодійських задумів. Але відступати не можна.

  Проте Максим помилявся, гадаючи, що його не помічають. Ось він сидить за останньою партою — симпатичний хлопець. Але, на жаль, його кохання безнадійне, не має жодного шансу. Соня переконувала себе, що з часом він усе зрозуміє, заспокоїться і переключить увагу на іншу дівчину, і все буде гаразд.

  Намагаючись написати англійською мовою наступне речення, Максимові несподівано прийшла в голову ідея, як завоювати прихильність Софії Олександрівни, не докучаючи їй балачками та зізнаннями. Він задоволено посміхнувся.

  Коли Соня зайшла до бібліотеки, Віктор Миколайович уже чекав на неї. Це був чоловік п’ятдесяти років із чорним волоссям, на якому вже поблискувала сивина. Він мав дуже красиві блакитні очі, був трохи вищим за Соню та мав худорляву статуру. Його обличчя засяяло, коли він помітив її у дверях.

  Насправді вона йому подобалася ще з перших днів навчального року. Але Віктор був несміливим і не знав, як підійти до тієї, що запала йому в серце. Його засмучувала велика різниця у віці — він годився Соні у батьки. Проте роки не мали значення, коли кохання знову наповнило його душу теплом. Тим більше, що він уже й не сподівався полюбити так, як колись. Ось і зараз був готовий засипати її компліментами, але натомість стримано запросив до свого столу.

  Коли вони закінчили працювати з журналом, Віктор Миколайович сказав:

— Щиро дякую вам за допомогу. На знак вдячності хотів би пригостити вас чашечкою гарячої кави, — нарешті наважився запропонувати він.

— Але тільки не сьогодні, — Соня намагалася бути ввічливою. — У мене дуже багато справ. Але наступного разу — залюбки.

Коли Віктор Миколайович пішов, поруч із Сонею сіла Валентина.

— Сподобалася ти нашому Віктору Миколайовичу, — зробила вона висновок.

— Не вигадуй дурниць, Валентино, — заперечила Соня.

— Я тобі точно кажу. Він хороша людина. Дружина його три роки тому померла, а донька живе за кордоном. Приїздить із чоловіком та онуком лише влітку, — почала розповідати Валентина. — Віктор Миколайович — розумний викладач із стабільним доходом, чемний, акуратний, студенти його поважають...

— Припини, Валентино, — перебила її Соня. — Мені зараз не до нього.

— Ти якась сумна. Поділися зі мною, зі своєю подругою. Що сталося? Що тебе тривожить? Може, я зможу допомогти.

  І тоді Соня розповіла їй усе, нічого не приховуючи. Вона відчувала потребу поділитися наболілим. Коли заплакала, Валентина теж не стала стримувати сліз — вона щиро співчувала Соні. Їй було шкода Олександру, але розповідь про Максима не здивувала.