Розділ 8

  Соня вдень лягла відпочити, навіть задрімала, і саме в цю мить до її кімнати вбігла тітка Олександра. Вона сяяла від щастя. Підбігла до ліжка, на якому спала Соня, і почала її будити.

— Соню, скоріше прокидайся! — нетерпляче вигукнула Олександра.

— Що? — спросоння запитала Соня, не розуміючи, чому її турбують. — Щось сталося?

— Синочок! Мій синочок приїхав! — з гордістю повідомила Олександра.

— Хто? — Соня сіла на ліжку, не розуміючи, про що говорить тітка.

— Андрійко, мій синочок! Яке це щастя!

— А… — нарешті до Соні дійшло, про кого йдеться.

— Швиденько чепурись і спускайся до нас. Ми чекатимемо тебе у великій кімнаті.

  Соня ліниво підвелася, глянула на годинник, який показував майже п’ятнадцяту годину, і подумала, що вихідний, можна сказати, зіпсовано. Вона не хотіла ні з ким спілкуватися, а просто провалятися в ліжку до вечора, потім повечеряти й прогулятися садом. Дівчина протерла очі, намагаючись згадати свого двоюрідного брата. Марно. Вона бачила його всього один раз, коли він разом із матір’ю приїжджав у гості. Тоді Андрієві було років десять, а зараз йому вже за тридцять.

  "Дорослий, а, мабуть, такий самий бовдур, як і в дитинстві, — подумала Соня. — Покинув матір на цілих вісім років, не давав про себе жодної звістки. Так може робити лише байдужа людина. А раптом у нього не було можливості, він опинився у скрутному становищі чи потрапив у халепу… Та мало що могло трапитися. Головне, що Олександра нарешті дочекалася його. Скільки разів вона говорила, що син обов’язково повернеться, і ось цей день настав."

  Соня усміхнулася, уявивши, наскільки щасливою зараз була тітка. Але, спускаючись сходами, вона раптом відчула незрозуміле хвилювання перед зустріччю з Андрієм.

  Її здивування було настільки сильним, що ноги підкосилися, і вона притулилася до стіни, аби не впасти. Цього чоловіка вона вже бачила. І не в дитинстві, а значно пізніше — коли зустрічалася з Антоном. Андрій часто бував у компанії Степана Васильовича, батька Антона. Якщо Соня не помиляється, то Андрій навіть співпрацював із ним.

  "Який же тісний цей світ", — майнула думка.

  Її двоюрідний брат увесь цей час був десь поруч, а вона й гадки не мала. Але як таке можливо? Вона не знала, хто він, проте Андрій безсумнівно знав, хто вона. Тоді чому мовчав? А що ж тітка Олександра? Її син був зовсім поруч і навіть не намагався навідати матір. Соня була розгубленою, вона нічого не розуміла.

— Чому ти не приїздив додому, до матері? — допитувалася Олександра в сина. — Чому забув про свою неньку? Як посмів?! Я ж хвилювалася, переживала, всі ці роки думала тільки про тебе. Невже ти за щось образився? Ти ж моя дитина, моя душа, і в мене постійно боліло серце за тебе, синочку. Мені важливо знати, де ти, що з тобою, як ти! Розумієш?

— Вибач, мамо… Я був за кордоном і не мав змоги приїхати.

— А зателефонувати ти ж міг?!

— Винний…

  Андрій криво подивився у бік Соні. Він теж упізнав її, але не здивувався так, як вона, і це не залишилося непоміченим для Соні. Кожне слово, що говорив Андрій, було брехнею, а кожен його погляд попереджав Соню: не супереч йому, зберігай мовчання. Його очі лякали, та не тому вона корилася Андрієві, а тому що їй було шкода тітки Олександри, яка так багато зробила для неї. Не стала більше слухати Андрієві вигадки й пішла гуляти в сад. Сподівалася зустріти діда Найка, щоб поговорити про пасіку й бодай щось дізнатися про Андрія. Але діда ніде не було видно, і Соня повільно пішла поміж рядів дерев.

  Завтра понеділок, і знову на роботу. Минуло вже два місяці, відколи вона працює в технікумі. Побачить Максима… хіба що той не прийде на навчання. Ну, побачить, і що з того? Абсолютно нічого. Максим видався їй смішним, коли тут, у саду, говорив, що закохався в неї з першого погляду. Це неприпустимо, навіть думок таких не можна допускати, і Соня була в цьому настільки переконана, що не стала більше нічого гадати, та й не хотілося.

  Андрій постав перед нею зненацька, чим налякав Соню.

— Вибач, не хотів тебе злякати, — попросив вибачення Андрій.

— Нічого страшного. Я вже заспокоююся.

— Дякую, що не видала мене матері, коли я розповідав усі ці вигадки, — Андрій пішов поруч із Сонею, і вони разом рушили стежкою, що вела до будинку.

— У мене до тебе багато запитань, — Соня зупинилася. — Навіщо стільки брехні?

— У мене є свої причини, про які я не можу з тобою говорити. Не розраховуй на мою цілковиту відвертість. Без сумніву, ти вже здогадалася, що я знав, хто ти, коли ми зустрічалися раніше.

— Здогадалася, — підтвердила Соня, засунувши руки в кишені пальта.

— Я зі Степаном Васильовичем давно знайомий. Ми з ним не завжди були друзями, — зізнався Андрій. — Колись він допомагав мені, тепер я допомагаю йому. Васильович розповідав, що його син Антон зустрічається з дівчиною. Але я тоді ще не знав, що це саме ти. Згодом здогадався. Дізнався, що моя мати опікується тобою після смерті твоїх батьків і що ви часто були разом. Я був обережним, щоб не зіткнутися з нею, бо тоді вона б стала переконувати мене повернутися додому й займатися цим садом, — Андрій розвів руками.

— А що тут поганого? Цей сад — справжнє диво, — Соня не розуміла Андрія.

— Я ненавиджу цей сад, цей дім, це місто й людей, які тут мешкають, — зі злістю сказав він крізь зуби. — І нізащо не хочу тут жити. Це не моє.

— Ти, Андрію, неправий, — здивовано заперечила Соня. — А як же твоя мама? Вона багато працювала, щоб ти ні в чому собі не відмовляв. Віддала тобі всю себе, щоб ти мав гідне життя.

— Я вдячний їй за це, але я цього не просив. Це був її вибір, — холодно відповів Андрій.

— Невже ти не міг хоча б час від часу приїздити додому? — але Соня вже зрозуміла, що даремно про це запитала.

— Я ж приїхав, — знизав плечима Андрій.

  Соня побачила в ньому байдужу, холодну людину зі скляними очима. На якусь мить їй стало страшно йти поруч із ним. Хотілося якомога швидше зайти в будинок, піднятися до своєї кімнати й не виходити, поки Андрій не поїде. Як погано вона розбирається в людях, зробила висновок Соня. Аж соромно через це.