Розділ 7

  Бар «Старий друг» уже вдесяте змінив свого господаря. Новий власник зробив ідеальний ремонт: пофарбував усе зовні й усередині, замінив металеві столи та стільці на дерев’яні, а до музики додав ще й караоке. Окрім випивки, тут можна було замовити як холодні, так і гарячі закуски.

  У найтемнішому кутку за столиком сидів Кирило. Перед ним на столі стояла пляшка горілки та склянка соку. Він чекав на хлопця. Чекати не любив, але вибору не мав — зустріч, що мала відбутися, була для нього важливою.

  Кирило більше нагадував гіганта, ніж людину. Його зовнішність лякала оточуючих, і він уміло цим користувався. У свої двадцять чотири роки він уже двічі відсидів у в’язниці — за хуліганство та крадіжку. Але тюрма не злякала й не виправила його. Кирило був готовий до нових правопорушень. Це була розумна, хитра людина з поганими задумами. Кожен свій злочин він ретельно планував, залучаючи до справи не лише сумнівних типів, а й наївних, невинних людей.

  Серед таких були Максим та його друг Юра. Вони завжди ставали частиною планів Кирила. Він використовував їх, пропонуючи мізерні гроші, які відбирав від загальної здобичі.

— Нарешті, — гаркнув Кирило, коли Максим сів за його столик. — Чому не прийшов вчасно?

— Бо не зміг. Але головне, що я тут, — у голосі Максима не було страху.

  Максим знав Кирила ще з дитинства — вони жили в одному районі. Раніше їхнє спілкування було звичайним, незважаючи на темний бік життя Кирила. Але згодом той вирішив, що настав час зробити з Максима «шашку» у своїй грі й прийняти його до банди.

  Максим чудово усвідомлював, у які небезпечні ігри його втягували, і що через це може опинитися на лаві підсудних. Але винагорода, яку завжди пропонував Кирило, була занадто привабливою. Його завданням було добувати інформацію, і це не становило для нього особливих труднощів.

— Розповідай про нашу леді, — наказав Кирило серйозним тоном.

— Вона чуйна, мила...

— Що ти верзеш? — перебив він. — Яке це має значення для справи?

  Кирило уважно подивився на Максима, не зводячи з нього очей. Потім налив собі ще горілки й випив її, навіть не скривившись. Максим насторожився, розуміючи, що тепер потрібно ретельніше добирати слова, щоб бандит не здогадався про його справжні думки.

— Я мав на увазі, що вона не стане вириватися чи кричати, коли ми її схопимо, — злукавив Максим. — Вона буде надто налякана, щоб чинити опір.

— Тепер зрозумів. Що ще?

— Любить сад, тому більшу частину часу проводить там. Гуляє, доглядає за рослинами, займається пасікою, — згадав доповідь Колі. — А ще любить вечорами сидіти біля каміна зі своєю тіткою. Камін у вітальні, а потрапити туди легко — через вікно. Сигналізації немає. Кімната Соні розташована на другому поверсі, її вікна виходять у сад.

— Нічого собі, — Кирило здивовано подивився на Максима. — Мені подобається, як ти працюєш.

— Гадаю, я вже довів своє серйозне ставлення до справи.

— Так, — кивнув Кирило, замислився на кілька хвилин, а потім додав: — Найкраще схопити її, коли вона буде в саду. Вона там буває сама?

— Буває. Але частіше з садівником, — Максим похмуро глянув на склянку соку, що стояла перед ним на столі.

— Це не проблема. Старий нам не завадить. Але я б хотів, щоб вона вийшла в сад пізно ввечері.

— Це можливо, — Максим відчув, як пересохло в горлі. Йому раптом захотілося все кинути, встати і піти геть.

  Але хлопець стримався. Він розумів, що будь-яка помилка змусить Кирила запідозрити його у страху. А цього Максим дозволити не міг. Якби тільки Соня прийняла його почуття... Але він знав, що вона знову і знову буде відштовхувати його, сприймаючи лише як свого студента. Того разу, коли він приходив до неї зізнатися в коханні, він хотів ще й попередити про небезпеку, що на неї чекала. Але Соня відвернулася. Він був на неї ображений.

— Коли ввечері гарна погода, вона може прогулюватися садом, — додав Максим.

— Чудово. Тоді цього тижня й діятимемо. Ти завершиш свою місію, коли розповіси нашим хлопцям, з якого боку краще пробиратися до саду і як там не заблукати. Не хвилюйся, Максе, наш гріх не найгірший. Адже вбивати нікого не доведеться. Хіба що…

  Кирило замовк, бо помітив, як до бару зайшов Мишко на прізвисько Миша. По його обличчю було видно, що сталося щось непередбачене. Він мовчки сів за столик і пошепки, щоб ніхто сторонній не почув, сказав:

— Доведеться відкласти наш задум. Сьогодні, якщо точніше — годину тому, до міста повернувся Андрій. Інформація перевірена і точна.

— Який ще Андрій? — не зрозумів Кирило.

— Синочок нашої господині саду.

— Що?! Ти впевнений?

— Кажу ж, інформація точна. Наші хлопці доповіли. А зараз мушу бігти, у мене ще справи. Можна? — Миша запитально глянув на Кирила.

— Іди, — буркнув той. — Завтра ввечері зайдеш.

  Миша кивнув і поспішив до виходу.

  Максим не знав, що в Олександри є син, і сказав про це Кирилові.

— Ти не знав, а я знаю про цього Андрія чимало, — Кирило налив собі ще горілки й швидко випив, навіть не запиваючи. — Він роками не живе зі своєю матусею, і я не розумію, чому раптом повернувся.

— У гості приїхав. Це ж його мати все-таки, — припустив Максим.

— Максе, матуся йому абсолютно байдужа, — Кирило витягнув із кишені сигарету й закурив.

  Максимові теж запропонував, але той відмовився. Йому було не до куріння. Він хотів дізнатися хоч щось про того Андрія, який псував їхні плани.

— Розкажи мені про нього, — попросив він.

— Не варто тобі про нього більше знати.

— Не довіряєш? — Максим зі злістю заглянув у вічі співрозмовнику. — Недовіра — поганий знак, особливо коли у нас одна справа. Хочеш, щоб моя повага до тебе похитнулася?

— Заспокойся. Хочеш знати — розповім. Я нічого не втрачаю. Просто за тебе хвилююся.

— Я сам про себе подбаю. Кажи вже, бо терпець уривається.