Розділ 5

  Максим тупо дивився на двері, через які щойно вийшла його нова викладачка англійської разом із бібліотекарем.

— Може, досить очима двері роз’їдати? — не витримав Юра, друг і однокурсник Максима. — Чуєш мене? Чи, може, ти онімів?

— Відчепися, — буркнув Максим. — Думаю, що важко доведеться виконувати нове завдання.

— Те, що на парах задали? — не зрозумів Юра.

— Дурень ти чи як? Чим у тебе голова забита? — ще більше обурився Максим. — Я про завдання, яке підкинув нам Кирило.

— А-а, — згадав Юра.

— Тихіше ти, а то нас можуть почути. Мабуть, я піду. Завтра зустрінемося.

  Максим підійшов до автобусної зупинки. Це був високий, чорнявий хлопець зі спортивною статурою та чорними очима. На руці він мав тату змії, яка обвивалася навколо руки й виглядала на шиї. Його думки бентежила Софія Олександрівна. Симпатична, голос приємний... Йому навіть стало шкода її при думці про те, що з нею має статися.

  «Що це я розкис?» — подумав Максим, сідаючи на лавку біля зупинки. — «З самого початку знав, на що йду. І ніколи не хвилювався... аж до цієї справи. Це, мабуть, через те, що вона дуже приваблива. Не одну дівчину я мав, та всі вони — ніщо в порівнянні із Софією Олександрівною».

   Хлопець усміхнувся, згадуючи її обличчя. У цей час він уже їхав автобусом додому, де на нього чекала мати. Жили вони вдвох. Батько Максима був далекобійником, тому постійно перебував у дорозі. Іноді заїжджав на своєму великому КАМАЗі, проводив удома два-три дні й знову вирушав у рейс.

  Максим не раз дивувався, чому мати не ображається на батька, як це робив він сам. Чому не просить його кинути роботу й знайти щось у місті? Чому не намагається переконати, щоб він залишався вдома поруч із ними? Одного разу хлопець не витримав і запитав про це у матері. Вона ж відповіла, що кохає його й приймає таку роботу, яку він має, і сперечатися з ним не буде. А ще сказала:

— Синку, зрозумій, твій батько заробляє гроші. Завдяки йому ми маємо новий будинок, хороші меблі, одяг. А після закінчення технікуму оплатимо твоє навчання в університеті.

— Мені не гроші потрібні, а батько. Розумієш?

— Що?

— Потрібно, щоб батько був поруч. Щоб поговорити й порадитися було з ким.

— У тебе є ще я.

— Ти жінка, а мені потрібна порада чоловіка...

  Згодом Максим зрозумів, що марно говорити про це з матір’ю. Тому вирішив дочекатися батька й запитати його особисто. Той пообіцяв, що незабаром змінить роботу, осяде в місті й більше не буде їздити в далекі рейси. Але щоразу відкладав свою обіцянку. Проте після таких розмов намагався якомога більше часу проводити з сином, вчив його водити машину... Однак Максимові все одно цього не вистачало.

  Саме тоді хлопець почав спілкуватися із сусідом — дядьком Миколою, якого всі називали просто Колян.

  Колян жив сам. Родина покинула його, коли він почав заглядати в чарку. Через горілку втратив хорошу посаду на заводі. Тепер підробляв, наймаючись на тимчасову роботу до людей, які добре оплачували його працю. До Олександри Семенівни теж приходив працювати в саду. Це було непостійно, але завжди оплачено.

  До Максима Колян ставився швидше як до друга, ніж до хлопця, який годився йому в сини. Він ніколи не дозволяв йому вживати спиртне, розповідав про шкідливий вплив алкоголю на організм і життя.

— А чому ж тоді ти сам п’єш? — якось запитав Максим.

— Чесно? Не знаю, як відповісти. Це ніби... покликання.

— П’яниця ти, Колян, — зробив висновок хлопець. — А про себе можу сказати, що в мене непереносимість алкоголю. Огидно навіть від самого запаху.

— Молодець, — кивнув головою Колян, хоча в його очах промайнув сумнів.

  Часом він давав Максимові слушні поради, заспокоював, коли той на когось чи на щось ображався. Для хлопця це спілкування було важливим із багатьох причин. Про деякі з них Колян навіть не підозрював, бо далеко не в усьому Максим йому довіряв.

  Сьогодні після технікуму Максим перш за все вирішив навідатися до Коляна, а вже потім піти додому.

— Не думав, що зайдеш, бо ж перше вересня все-таки.

— Ну і що? — не зрозумів Максим. — Захотів — зайшов, не захотів би — не заходив. А ти вдома просидів чи як?

— Угу. Та завтра вже піду врожай збирати в саду.

  Максим окинув поглядом неприбрану кімнату, шукаючи стілець. Нарешті знайшов, схопив його і поставив напроти Коляна, який у цей час сидів на ліжку й курив сигарету.

— Слухай уважно й відповідай чесно.

— Добре. А що сталося? Давно тебе таким серйозним не бачив.

— Отже, ти підеш збирати врожай у саду? До кого саме? — Максим запитав це, вже знаючи відповідь наперед.

— До Забуги Олександри. А по батькові не пам’ятаю.

— Зрозуміло. У неї ж такий великий сад… — Максим розвів руками. — Але мене не сад цікавить, а ті, хто мешкає в будинку господині.

— Знаю я, хто там мешкає, — запевнив Колян. — Господарка Олександра, садівник Найк, а нещодавно племінниця Олександри переїхала.

— Соня?

— Точно. А звідки ти знаєш? І навіщо мене допитуєш? Не розумію тебе, Максе.

— Софія Олександрівна — моя нова викладачка англійської мови.

— Ага, — посміхнувся Колян. — Починаю розуміти.

— Що? — насторожився Максим.

— Як що? Хочеш дізнатися про викладачку більше, щоб підлизатися й отримати вищий бал. Вгадав?

  Максим одразу заспокоївся, щойно почув це. Він приховав справжню причину своєї зацікавленості. Подумки попросив у Коляна вибачення за те, що доведеться його не тільки обманювати, а й використовувати. Інформація була потрібна для майбутніх справ.

— Що ти про Соню знаєш?

— Майже нічого. Тільки те, що в неї якесь нещастя трапилося, тому вона сюди й переїхала.

— Яке нещастя?

— Не знаю. А чому ти її Сонею називаєш?

— А як її ще звати? — здивовано глянув на Коляна Максим. — Чи, може, по-іншому?