Розділ 4

  В останні дні літа Соня зареєструвалася на роботу. Оформила документи, ознайомилася з аудиторією, у якій буде викладати англійську мову.

  1 вересня Соня прокинулася о шостій годині ранку. Хвилюючись, швидко встала з ліжка. Хотіла в перший день прийти раніше на нову роботу. Те, що вона тепер стала викладачкою технікуму, зовсім не означало, що вона залишає сад без уваги. Соня планувала після кожного робочого дня і на вихідних присвячувати себе саду.

   Не пам’ятала, коли востаннє заглядала в дзеркало. І ось, зараз вона стояла перед ним. Така юна, свіжа, з розкішним волоссям, яке вирішила зібрати в гульку на потилиці. Їй здавалося, що саме ця зачіска робить її схожою на викладачку. Легенько підфарбувалася — цього вимагала робота, і їй самій так подобалося. Одягла білу блузку та чорний брючний костюм.

— Викладачка з голови до ніг, — усміхнулася тітка Олександра. — Маєш дуже гарний вигляд.

— Дякую, тітонько, — всміхнулася у відповідь Соня.

Олександра провела племінницю до дверей.

— Соню, дід Найк підвезе тебе до технікуму, а після занять забере.

— Не варто турбуватися. Я на автобусі доберуся.

— Ні, і ще раз ні. У перший день ніяких автобусів.

— Гаразд, — здалася Соня, — але тільки сьогодні.

  Переборюючи хвилювання, Соня увійшла до аудиторії, де на неї вже чекали студенти. Вони шуміли, але, побачивши викладачку, затихли й миттєво посідали за столи.

— Good morning, — привіталася англійською Соня. — My name is Sofia Alexandrovna. I am your new teacher.

— А можна, будь ласка, українською? — вигукнув хтось зі студентів.

  Після закінчення занять Соня пішла до бібліотеки. Вона хотіла ознайомитися з літературою англійською мовою для додаткового читання, яка була в наявності у фонді бібліотеки.

— Наша бібліотека цього року отримала набагато більше книг англійською мовою, ніж у попередньому, — поспішила повідомити бібліотекарка Софію Олександрівну.

— Дуже добре. До речі, ви можете звертатися до мене просто Соня.

— А ви до мене — просто Валентина.

— Ми можемо бути друзями? — запитала Соня у Валентини, бо та викликала в неї симпатію.

— Отож, будемо на «ти», бо відтепер ми друзі, — відповіла бібліотекарка.

— Згода.

— У мене є пропозиція, — якось невпевнено почала Валентина. — Можна сходити в кафе, випити кави й поговорити, познайомитися ближче. Це кафе знаходиться навпроти нашого навчального закладу. Воно зовсім невелике, але дуже затишне.

  Соня подивилася на годинник — час був. Дід Найк мав під’їхати на ГАЗелі лише за годину, щоб відвезти її додому. Валентина зачинила бібліотеку, і вони, не поспішаючи, говорячи про книги, рушили до кафе.

— Яка красива назва у кафе — «Жасмін»! І так багато зелених рослин на підвіконнях, — помітила Соня. — Валентино, ти не проти, якщо ми сядемо біля вікна? Бо за мною повинні заїхати, і я маю бачити, коли мені виходити.

— Не проти. Сьогодні я тебе пригощаю, — сказала Валентина. — Будеш булочку з повидлом і каву?

— Залюбки.

Зробивши перший ковток гарячого напою, Валентина запитала у Соні:

— Як твої студенти сьогодні поводилися?

— Слухалися. А ти відколи працюєш у нашій бібліотеці?

— Відразу після отримання диплома, — Валентина на хвилинку замислилася, а потім почала розповідати: — Я народилася у цьому місті, але навчалася в іншому. Після закінчення навчання хотілося повернутися додому й більше не покидати рідної домівки. Саме в той час звільнилося місце бібліотекарки в технікумі. Мені пощастило. Подобається бути серед книг.

  Соня усміхнулася. Їй було приємно спілкуватися з новою подругою. Вона помітила, що до кафе зайшли два хлопці-студенти, які були присутніми на її занятті. Вони теж побачили свою нову викладачку й вирішили підійти.

— Софіє Олександрівно, як приємно вас знову бачити, — сказав той, якого звали Максим. — Хотів похвалити вас, бо мені сподобалося, як ви викладаєте.

— Дякую, — відповіла Соня.

— Якщо чесно, — продовжив Максим, — раніше не любив англійську мову, а від сьогодні вона буде моїм улюбленим предметом. Я навіть запам’ятав нові правила написання, які ми обговорювали.

— Я рада за тебе, Максиме, — відверто відповіла Соня.

— Може, коли-небудь допоможете мені? Бо я хочу бездоганно володіти англійською.

— Поговоримо про це іншим разом. Добре?

Коли хлопці відійшли, Валентина нахилилася над столиком і пошепки сказала Соні:

— Ти бережися цього Максима.

— Чому? — не зрозуміла та.

— Бо він поганий хлопець. І дарма, що йому вісімнадцять, а тягається з такими моторошними типами, що аж страх бере при одній лише думці про це. Дехто каже, що він справжній бандит.

— Валентино, — заперечила Соня, — як на мене, Максим справляє враження порядного хлопця, а ти говориш щось незрозуміле. Люди можуть будь-що навигадувати, тож не варто вірити всьому, що говорять.

— Соню, у нашому технікумі іноді відбуваються загадкові події. Мине час, і ти теж почнеш вірити пліткам.

— Це ми ще побачимо, — засміялася дівчина, бо ця розмова почала її забавляти.

— Дарма ти смієшся. Краще про себе розкажи. Чому переїхала сюди? Як жила раніше?

— Колись тобі розповім, але зараз я живу у тітки, і це мій дім назавжди. А тепер маю йти, бо бачу, що за мною вже приїхали.