Розділ 3

  Прокинувшись вранці, Соня помітила, що вікна її кімнати виходять у сад. Вона відчинила вікно, і свіже повітря з ароматом меду увірвалося до приміщення. Дівчина глибоко вдихнула, і їй здалося, що ніколи раніше вона не насолоджувалася таким чистим повітрям. Її погляд зачаровано зупинився на саду.

  Була середина травня, і він потопав у цвіті. Білий цвіт безмежно розкинувся навколо, немов пухнаста хмаринка опустилася на гілки дерев. У кімнату долинало дзижчання бджіл. Краса природи манила у свої обійми, кликала до себе.

  Раптом у двері наполегливо застукали:

— Ви мене чуєте? Чи з вами все гаразд? — пролунав схвильований жіночий голос.

— Надю, чому ти там галасуєш? — голосно вигукнула Олександра, яка стояла внизу сходів. — Щось сталося?

— Я вже десять хвилин намагаюся достукатися до Соні, але ніхто не відгукується, — занепокоєно відповіла Надя.

  Саме в цю мить Соня відчинила двері:

— Нічого не сталося, — запевнила вона голосно, щоб і тітка почула. — Я милувалася садом і тому не чула, як стукали.

  Олександра піднялася на другий поверх...

— Після сніданку спустися й прогуляйся садом. А зараз хочу… — Олександра обняла за плечі жінку, яка стояла поруч, була її ровесницею й мала теплий, доброзичливий погляд. — Познайомити тебе з нашою кухаркою Надією. Але Надя не тільки порядкує на кухні, вона ще й моя подруга та порадниця. Допомагає мені у складні моменти, підтримує, коли я хворію.

— Ну що ви… — почервонівши, майже пошепки сказала Надя. — Я не заслуговую на такі похвали.

  Тітка Олександра з гордістю говорила про Надю, і Соня зрозуміла, що перед нею справді добра й щира людина. Бадьора розмова за столом підняла їй настрій. Вона навіть засміялася, коли Олександра розповіла кумедну історію, що нещодавно трапилася з нею самою. Тітка вирішила докласти всіх зусиль, аби її племінниця знову відчула радість життя.

  Сад, наповнений пташиним співом, кликав Соню — симпатичну, високу дівчину з вузькою талією, довгим чорним волоссям і карими очима. Раптом вона кинулася бігти між деревами, забувши про все на світі. Задихавшись, зупинилася біля яблуні й притулилася до стовбура.

  Як тут чудово!

  Соня замріялася: якою ж щасливою вона була б, якби зараз Антон прогулювався поруч. І на якусь мить пошкодувала, що не приїздила сюди раніше разом із ним.

«Антон…» — шепотіли її вуста, коли вона присіла на м'яку траву.

  Чи зможе вона вгамувати біль втрати? Невже втеча сюди допоможе пережити смуток? Що чекало її в цьому чужому місті?

 Діда Найка Соня помітила здалеку. Він порався біля бджолиних вуликів, уважно перевіряючи щось усередині. Відірвавшись від спогадів, дівчина підвелася з землі й підійшла ближче, щоб краще розгледіти, як дід працює на пасіці. Побачивши її, Найк поспішив назустріч, знімаючи захисний бриль із сіткою.

— Доброго ранку! — привітався він щиро, усміхаючись.

— Доброго ранку! Мені дуже подобається сад. Колись розкажете мені про пасіку? — попросила Соня.

— Звісно, розповім! І якщо вам буде цікаво, навіть покажу, як доглядати за нею, — відповів дід Найк. — Спочатку в нас було всього два вулики, а тепер погляньте, скільки їх! — він махнув рукою в бік пасіки.

  Соня замислилася: скільки ж йому років? Сімдесят чи, може, навіть вісімдесят? Напевно, дуже старий, вирішила вона. Дід Найк справді виглядав літнім — сиве волосся, густа борода, обличчя, вкрите зморшками. Проте насправді йому було лише шістдесят п’ять. Важке життя позначилося на його зовнішності, але сам він ніколи не жив минулим — насолоджувався теперішнім і дивився в майбутнє з надією.

  Соні сподобався дід Найк, і відтоді вона щодня виходила до нього в сад — не лише поспілкуватися, а й допомогти. Садівник розповідав їй, які дерева де ростуть і як правильно за ними доглядати.

— Ось, — говорив дід Найк, показуючи на молоде дерево, — це яблуня «Білий налив», літній сорт. А ось ця — осіння, «Слава Переможцям».

  Соня намагалася все запам’ятати, бо це справді було їй цікаво. Пасіка також приваблювала її. Їй подобалося спостерігати за бджолами, які невтомно працювали. Уже за деякий час Соня почала ділитися своїми знаннями з бджільництва з тіткою Олександрою.

  Робота в саду відволікала від сумних думок. Додатково дід Найко розповідав історії зі свого життя, зокрема про службу на флоті. Це ще більше прив’язало Соню до нього. Іноді тітка Олександра ображалася чи навіть ревнувала племінницю до садівника.

— Не докучай дівчині своїми розмовами, — дорікала вона Найкові.

— Ну що ви, тітонько, — поспішила заперечити Соня. — Мені приємно спілкуватися з Найком, і я багато чого дізнаюся з цих розмов. Але це не означає, що я менше люблю вас. Ви для мене, як мама.

  Щоб хоч трохи залагодити свою "провину", дівчина почала приділяти тітці більше уваги. Урешті-решт саме завдяки їй у Соні з’явилося бажання жити. Вона дедалі більше переконувалася, що у світі ще є багато неймовірного, наприклад, тітчин сад, який вона полюбила всім серцем.

  Олександра познайомила Соню з сусідами та друзями, які час від часу збиралися в саду за столиком, а коли було прохолодно — у вітальні. Темою їхніх бесід було реальне життя. Це допомогло Соні зрозуміти, що вона не єдина, хто втратив близьких і рідних людей. Життя триває, незважаючи на біль минулого. І вона теж зможе бути сильною духом і впевненою в собі.

  Коли прийшла пора збору врожаю, всі були зайняті своїми справами. Олександра постійно їздила до замовників, вирішувала безліч ділових питань. Після однієї з таких поїздок вона запросила Соню до свого письмового столу.

— Сідай, дитино, хочу з тобою поговорити.

— Щось серйозне, мабуть? Виникли якісь проблеми? — стривожено запитала Соня.

— Жодних проблем, — поспішила заспокоїти племінницю Олександра. — Ми вдало збуваємо врожай і отримуємо хороший прибуток. У наших місцях більше немає таких великих садів із таким щедрим урожаєм. Я не кажу, що садів більше ніхто не має — мають, але не таких розмірів, як наш. Проте справа не в цьому, хочу поговорити про інше.