Розділ 2

   Потяг прибув ввечері. На вокзалі на Соню чекала тітка Олександра та дід Найк, котрий працював садівником у саду тітки. Олександра зустріла свою племінницю з слізьми на очах. Міцно обійняла її та пригорнула до себе. Дівчина не стала стримувати і своїх сліз. Так вони стояли і плакали не промовивши ні слова. Розуміли одна одну і без слів.

-Вибачте,- нарешті наважився потурбувати їх дід Найк,- вже зовсім стемніло, а нам ще їхати півгодини.

-Ми йдемо Найку,- заметушилася Олександра.- Соню, треба їхати. Наш автомобіль припаркований на іншому боці дороги. Ти, Найку візьми валізи, бо вони занадто важкі для нас жінок. Соню, ти всі речі забрала?

-Ні, решта прийдуть поштою. Треба буде тоді забрати.

-Зрозуміло, обов`язково заберемо,- кивнула Олександра.- А квартира?

-Продала.

-Це на найкраще, що ми будемо  жити разом. Тільки дуже шкода, що нас звели саме такі обставини. Ти , Соню, багато вистраждала і доля твоя не склалася, але з часом будемо сподіватися, що все налагодиться – біль стихне, рани загоються.

   Соня тільки кивнула головою. Тітка намагалася втішити і вона не стала заперечувати, доводити , що біль тепер супутник її життя. Нарешті хоч хтось пригорнув до себе, таку безпорадну і слабку. Соня любила Олександру. Любила не тільки за те ,що вона була рідною тіткою, і не за те, що схожа на маму, і не за те, що допомагала, а просто Олександра була хорошою людиною і за щире відношення заслуговувала довіру та любов.

   Ця жінка мала за плечима більше п`ятдесяти років. Була невисокого зросту , мала трохи зайвої ваги, що а на диво робило її ще привабливішою. Брюнетка з зеленими очима і м`якими рисами обличчя , трохи сувора і водночас лагідна подобалася оточуючим. Олександра рано вийшла заміж, народила сина. Чоловік згодом помер, захворівши на запалення легень. Лікарі не змогли врятувати його. Залишившись вдовою не розгубилася, сама виховувала сина. Гроші, які заробляла працюючи в перукарні не вистачало. Тоді і вирішила ризикнути. Переїхала з сином жити в будинок біля якого розплескався занедбаний фруктовий сад. Цей сад не один раз терпів чужаків, які користуючись відсутністю господарів крали плоди дерев. Будинок з садом перейшов у спадок до Олександри після смерті чоловіка, який колись у свою чергу отримав його в дарунок від своєї бабусі. Ще тоді, коли Олександра тільки-но вийшла заміж, то могла з коханим жити в цьому господарстві. Та молоде подружжя відчувало страх і невпевненість перед доглядом за садом.

   Сад – це найцінніше, що приваблювало жінку. У цьому саду росло понад сорока видів саджанців плодових дерев: яблуні, груші, вишні… Олександра почала доглядати сад. Самій було не під силу і це бачив дід Найк який жив по сусідству. Він став приходити і допомагати Олександрі, а та у свою чергу ділилася з ним  дарунками саду. Згодом, коли почало все розкручуватися Олександра запропонувала Найку переїхати до неї в будинок, покинути своє майже зруйноване житло і працювати у неї садівником. Найк погодився, став не тільки жити і працювати в Олександри, а й заслужив дружбу, довіру, повагу.

   Щороку, коли урожай був багатий, зібрані плоди возили на продаж, а з часом почали укладати договори з магазинами і торговельними точками, які здійснювали продаж фруктів, ягід, овочів. Так жили, розширювали садівництво, рахували роки й багатство. Олександра почала наймати робітників на сезонні роботи, а також найняла кухарку і прибиральницю, яка по вихідних приходила прибирати в будинку. Достаток дав змогу зробити життя єдиного сина насиченим та заможним. Він навчався в найкращому вузі країни, мандрував по Америці і все, що бажала його душа отримував відразу без затримки. Олександра гадала , що коли Андрійко стане дорослим теж як і вона любитиме і турбуватиметься про сад. Та матір спіткало розчарування. Андрій не тільки покинув свій дім, а й зовсім забув про свою неньку. Олександра не знала, чому він так вчинив, не знала де зараз мешкає і як заробляє на життя. Минуло вісім років коли Олександра зрозуміла, що її чекання марні та все рівно сподівалася, що прийде час і вона  побаче свою дитину вдома.

   Олександра ще мала сестру Галину- це мати Соні, яка жила далеко від неї і яка коли-не-коли їздила до неї в гості сама без сім`ї. Це зовсім не дратувало і не ображало Олександру. Вона сама, коли їй кортіло побачити сестру, зятя, племінниць Соню і Люсю сідала на потяг і їхала до них з цінними подарунками. Втрата дуже засмутила і підірвала здоров`я нещодавно сильної жінки.

   Любов, яка роками накопичувалася в серці Олександри і яка була призначеною для Андрія віддавалася Соні. Тітка глибоко, разом із Сонею переживала втрату Антона, якого встигла полюбити і прийняти у своє життя. Вона дала собі обіцянку, що неодмінно переконає переїхати Соню до себе жити і поділиться своєю любов`ю до саду.

-Я дуже вдячна тобі тітко за твою любов і доброту,- сказала Соня, коли під`їхали до будинку.

-Не варто дякувати дитино. Це найменше, що я можу зробити для тебе.

-Тітко, це саме те, що потрібно мені.

   Дід Найк зупинив ГАЗель. Допоміг віднести валізи до кімнати, яку Олександра підготувала для Соні. Дівчина вперше переступила поріг тітковиного будинку. Незважаючи на втому і душевну спустошеність  Соня пораділа за себе.

   У приміщенні панувало тепло і затишок. Будинок мав два поверхи. На першому поверсі була вітання з каміном, біля якого стояло два м`яких крісла оббитих темно-зеленою тканиною, а між ними журнальний дубовий столик. Праворуч біля вікна стояв письмовий стіл на якому лежало безліч паперів. Саме за ним вирішувалися ділові питання. Напроти сходи на другий поверх, а поруч двері на кухню.