Розділ 2

  Потяг прибув увечері. На вокзалі Соню чекали тітка Олександра та дід Найк, який працював садівником у її саду.

  Олександра зустріла племінницю зі сльозами на очах. Міцно обійняла її та притиснула до себе. Соня не стала стримувати власних сліз. Так вони стояли й плакали, не промовивши жодного слова. Розуміли одна одну і без слів.

— Вибачте, — нарешті наважився потурбувати їх дід Найк, — вже зовсім стемніло, а нам ще їхати пів години.

— Ми йдемо, Найку, — схаменулася Олександра. — Соню, треба їхати. Наш автомобіль припаркований на іншому боці дороги. Ти, Найку, візьми валізи, бо вони занадто важкі для нас, жінок, — додала вона й обернулася до племінниці. — Ти всі речі забрала?

— Ні, решта прийде поштою. Треба буде тоді забрати.

— Зрозуміло, обов’язково заберемо, — кивнула Олександра. — А квартира?

— Продала.

— Це найкраще. Добре, що тепер житимемо разом. Тільки дуже шкода, що нас звели саме такі обставини… Ти, Соню, багато вистраждала, і доля твоя не склалася… Але з часом, будемо сподіватися, усе налагодиться: біль стихне, рани загояться.

  Соня тільки кивнула головою. Тітка намагалася втішити її, і вона не стала заперечувати, доводити, що біль тепер був її постійним супутником. Нарешті хоч хтось притиснув її до себе — таку безпорадну і слабку.

  Соня любила Олександру. Любила не лише за те, що вона була її рідною тіткою, не за схожість із мамою і навіть не за допомогу. Вона просто була хорошою людиною, а за своє щире ставлення заслуговувала на довіру та любов.

  Олександрі було понад п’ятдесят. Вона була невисокого зросту, мала трохи зайвої ваги, що, на диво, лише додавало їй привабливості. Брюнетка із зеленими очима, м’якими рисами обличчя, трохи сувора і водночас лагідна, вона подобалася усім хто її оточував.

  Олександра рано вийшла заміж і народила сина. Її чоловік згодом помер від запалення легень, лікарі не змогли його врятувати. Залишившись вдовою, вона не розгубилася — сама виховувала сина. Заробітків у перукарні ледь вистачало, тож вона наважилася на зміни.

  Олександра з сином переїхала в будинок, біля якого розкинувся занедбаний фруктовий сад. Цей сад не раз терпів крадіїв, які, користуючись відсутністю господарів, крали плоди дерев. Будинок із садом перейшов у спадок до Олександри після смерті чоловіка, який колись він отримав його в дарунок від бабусі.

  Ще тоді, коли Олександра тільки-но вийшла заміж, вони з коханим могли оселитися в цьому будинку. Але молоде подружжя відчувало страх і невпевненість перед таким великим господарством.

 Сад був найціннішим, що приваблювало Олександру. У ньому росло понад сорок видів плодових дерев: яблуні, груші, вишні… Вона почала доглядати сад, але самій було не під силу. Це бачив дід Найк, який жив по сусідству. Він став приходити й допомагати Олександрі, а вона, натомість ділилася з ним дарами саду.

  Згодом, коли справи пішли вгору, Олександра запропонувала Найкові переїхати до неї, покинути своє майже зруйноване житло й працювати в неї садівником. Він погодився. Відтоді Найк не лише жив і працював у її маєтку, а й заслужив її дружбу, довіру та повагу.

  Щороку, коли врожай був рясним, зібрані плоди возили на продаж. З часом почали укладати договори з магазинами та торгівельними точками, що продавали фрукти, ягоди й овочі. Садівництво розширювалося, статки зростали. Олександра наймала сезонних робітників, а також кухарку й прибиральницю, яка приходила щовихідного, щоб упорядковувати будинок.

  Достаток дав змогу зробити життя єдиного сина насиченим і заможним. Він навчався в найкращому виші країни, мандрував Америкою, і все, що забажав, отримував одразу, без затримки.

  Олександра сподівалася, що коли Андрійко стане дорослим, так само любитиме сад і турбуватиметься про нього. Проте материнським мріям не судилося здійснитися. Андрій не лише покинув рідний дім, а й зовсім забув про свою матір.

  Олександра не знала, чому він так учинив, де живе і як заробляє на життя. Минуло вісім років, перш ніж вона змирилася, що її чекання марне. І все ж вона не втрачала надії: вірила, що колись усе зміниться, і вона знову побачить свого сина вдома.

  Олександра мала сестру — Галину, матір Соні, яка жила далеко й лише зрідка приїжджала до неї в гості, завжди без сім’ї. Олександру це зовсім не ображало й не засмучувало. Коли ж їй самій хотілося побачити сестру, зятя та племінниць — Соню й Люсю, вона просто сідала на потяг і їхала до них, везучи цінні подарунки.

  Проте втрата глибоко вразила її й серйозно підірвала здоров’я. Колись сильна жінка відчула, як біль оселився в її серці.

  Любов, що роками накопичувалася в душі Олександри й була призначена для Андрія, тепер віддавалася Соні. Тітка щиро й глибоко співчувала племінниці, переживаючи разом із нею втрату Антона — чоловіка, якого встигла полюбити й прийняти у своє життя.

  Вона дала собі слово: неодмінно переконати Соню переїхати до неї й поділитися з нею своєю любов’ю до саду.

— Я дуже вдячна тобі, тітко, за твою любов і доброту, — сказала Соня, коли вони під’їхали до будинку.

— Не варто дякувати, дитино. Це найменше, що я можу для тебе зробити.

— Тітко, це саме те, що мені потрібно.

   Дід Найк зупинив «ГАЗель» і допоміг занести валізи до кімнати, яку Олександра заздалегідь підготувала для Соні. Вперше переступивши поріг тітчиного будинку, дівчина, попри втому й душевну спустошеність, відчула полегшення й навіть трохи пораділа за себе.

  У приміщенні панувало тепло й затишок. Будинок мав два поверхи. На першому розташовувалася вітальня з каміном, біля якого стояли два м’яких крісла, оббитих темно-зеленою тканиною, а між ними — дубовий журнальний столик. Праворуч, біля вікна, стояв письмовий стіл, завалений паперами. Саме тут вирішувалися всі ділові питання. Навпроти — сходи на другий поверх, а поруч — двері, що вели на кухню.