Розділ 1

   Соня знала, що можливо сьогодні востаннє прийшла на цю могилу. Завтра швидкий потяг нестиме її в бік Закарпаття. У те місто де жила тітка Олександра, а поки що вона тут, біля могили свого коханого.

  Ще нещодавно вони були нареченими, збиралися надіти одне одному весільні обручки. Та смерть прийняла рішення розлучити їх назавжди. Чому, запитувала в себе багато разів, але відповіді не знаходила.

-Я покидаю рідне місто,- пошепки вона звернулася до мармурового пам`ятника з якого на неї дивився усміхнений Антон.

   Вона усвідомлювала, що він не почує і не відгукнеться на її слова. Сльози туманили в очах, відчувала слабкість у ногах, паморочилося в голові. Та поряд не було людини, на плече якої вона могла б опертися в такий важкий час для неї.

-Ти знай, Антоне,-знову заговорила вона,- що ти назавжди у моєму серці, у моїх думках.

   Соня тяжко видихнула і підійшла до інших могил. Ось тут були поховані її батьки. Вони загинули в автомобільній катастрофі сім років тому. Поруч ще одна могила де похована молодша сестра Люся. Вона ще два роки раніше до загибелі батьків втекла з дому. Батьки тоді довго її шукали, витратили багато коштів. Все марно. Аж через рік вони дізналися, що вона померла. Знайшли у підвалі якогось покинутого будинку, де збиралися наркомани. Люсі тоді було чотирнадцять років і вона вже спробувала вживати наркотики. Саме в той час Соня вперше впізнала біль втрати. Довго звинувачувала себе в тому, що не догледіла, які були проблеми в сестрички. Коли не стало батьків, Соню до себе хотіла забрати тітка- сестра матері. Соня відмовилася тоді їхати до неї і зовсім не через те, що навчалася в педагогічному інституті, а через Антона. Він теж був студентом цього навчального закладу. Тоді вони вже кохали один одного і Антон завжди підтримував кохану в ті трагічні часи.

-Бачу, що не зможу тебе переконати переїхати до мене жити,- говорила тоді засмучено тітка Олександра.

-Вибач, але я кохаю Антона і хочу лишитися з ним,- відповідала Соня.

-Гаразд, погоджуюся з твоїм рішення,- зітхала тітка,- але я обов`язково щороку буду приїжджати до тебе в гості, а гроші, які будуть в мене переказуватиму на твій рахунок у банку.

   Соня хотіла заперечувати та Олександра не давала їй такої можливості. Вона допомогла племінниці продати батьківську трикімнатну квартиру і купити однокімнатну.

- Не хвилюйся за мене тітко,- запевняла її Соня,- не пропаду. Влаштуюся на роботу, та й Антон поруч, я не сама.

-Ти ще зовсім дитина…

   Роботу Соня знайшла. У вихідні дні займалася перекладом книжок з англійської мови на українську. Встигала вчитися і працювати, бо кохала і була коханою. Згодом Антон переїхав до неї жити. Разом вони були силою. Він навчався на факультеті фізкультури, а ввечері після лекції, ходив працювати охоронцем в одну з фірм міста. Його батьки їм теж допомагали. Жили так протягом семи років.

  Після закінчення інституту і отримання диплома їхнє життя повинно було змінитися. Соня пішла працювати вчителькою англійської мови в ліцей, а Антон вчителем фізкультури в школу. Батько Антона, Степан Васильович хотів щоб його і менший син працював у нього на фірмі. Та коли хлопець відмовився, бо хотів бути незалежним , то батько не розсердився, а навпаки підтримав. Почав дарувати їм побутові речі, говорячи, що вони на свої зароблені гроші не зможуть так швидко оновити обстановку в квартирі. Взагалі Степан Васильович планував на весілля подарувати їм нову квартиру в новобудові у центрі міста. Не збулося так само, як і весілля.

   Соня і Антон хотіли відсвяткувати не помітне весілля, та батько Антона наполягав на іншому. Він взяв на себе всі витрати. За тиждень до весілля Антона не стало. Спочатку Соня не повірила, коли їй зателефонували і повідомили про трагічний випадок, що стався з її коханим. Вже потім, коли побачила тіло Антона, зрозуміла, що смерть знову забрала близьку людину у неї.

  Соня нечітко пам`ятає похорони. Їй хотілося померти разом з ним. Нічого не хотіла, нічого не могла. Світ і люди перестали для неї існувати. Зачинилася у себе вдома, щоб відгородитися від  усіх і від усього. Заходили подруги, телефонувала тітка, яка в той час не змогла приїхати, бо їй зробили операцію. Нічого не впливало на Соню і не мало значення, але самотність теж не втішала.

   Десь через тиждень після похорон, до квартири Соні навідався батько Антона з людьми у робочому одязі. Він повідомив, що змушений забрати речі, які колись подарував їм. Спочатку Соні здалося, що неправильно зрозуміла, та коли почали виносити телевізор, диван, холодильник… дівчина здивувалася. Не чекала такого вчинку від Степана Васильовича. Як же так ? Він же їй як батьком був, вона його любила і поважала, але не стала заперечувати і слова навіть не промовила. Мовчки дивилася, як опустіли кімнати, зникло все, що нагадувало про Антона. Тільки книжка улюблена лишилася, що належала коханому.

   Тітка Олександра знову зателефонувала:

-Соню, дитино, переїжджай до мене жити. Я так само як і ти самотня. Ти знаєш, що мій син покинув мене, зовсім не пам`ятає, що в нього є мати. Переїжджай , будемо турбуватися одна про одну. Тобі сподобається в мене. Будинок великий, а сад, який чудовий у мене сад…