Розділ 1

   Соня знала, що, можливо, сьогодні востаннє прийшла на цю могилу. Завтра швидкий потяг повезе її в бік Закарпаття – у те місто, де жила тітка Олександра. А поки що вона тут, біля могили свого коханого.

  Ще нещодавно вони були нареченими, мріяли про весілля, готувалися надіти одне одному обручки. Але смерть вирішила розлучити їх назавжди. Чому? Вона запитувала себе це багато разів, але так і не знаходила відповіді.

— Я покидаю рідне місто, — пошепки звернулася вона до мармурового пам’ятника, з якого на неї дивився усміхнений Антон.

  Вона усвідомлювала, що він не почує і не відповість. Сльози туманили їй очі, у ногах відчувалася слабкість, а в голові паморочилося. Але поруч не було нікого, на чиє плече вона могла б спертися в цей важкий момент.

— Знай, Антоне, — знову заговорила вона, — ти назавжди залишишся в моєму серці, у моїх думках.

  Соня важко зітхнула й підійшла до інших могил. Тут були поховані її батьки. Вони загинули в автомобільній аварії сім років тому. Поруч була ще одна могила — її молодшої сестри Люсі.

  Люся втекла з дому ще за два роки до загибелі батьків. Тоді батьки довго її шукали, витратили багато коштів, але все марно. Лише через рік вони дізналися, що вона померла. Її знайшли в підвалі якогось покинутого будинку, де збиралися наркомани. Люсі було всього чотирнадцять, і вона вже встигла спробувати наркотики. Саме тоді Соня вперше дізналася, що таке біль втрати. Вона довго звинувачувала себе в тому, що не помітила проблем сестри.

  Коли не стало батьків, тітка – сестра матері – хотіла забрати Соню до себе. Але вона відмовилася не лише через навчання в педагогічному інституті, а й через Антона. Він теж був студентом цього закладу. Вони вже кохали одне одного, і Антон завжди підтримував її в ті трагічні часи.

— Бачу, що не зможу тебе переконати переїхати до мене, — засмучено говорила тітка Олександра.

— Вибач, але я кохаю Антона і хочу залишитися з ним, — відповідала Соня.

— Гаразд, погоджуюся з твоїм рішенням, — зітхнула тітка. — Але я обов’язково щороку приїжджатиму до тебе в гості, а гроші, які в мене будуть, переказуватиму на твій рахунок у банку.

  Соня хотіла заперечити, але Олександра не дала їй такої можливості. Вона допомогла племінниці продати батьківську трикімнатну квартиру й купити однокімнатну.

— Не хвилюйся за мене, тітко, — запевняла її Соня. — Не пропаду. Влаштуюся на роботу, та й Антон поруч, я не сама.

— Ти ще зовсім дитина…

  Роботу Соня знайшла. У вихідні займалася перекладом книг з англійської на українську. Встигала вчитися і працювати, бо кохала й була коханою. Згодом Антон переїхав до неї. Разом вони були силою. Він навчався на факультеті фізкультури, а ввечері після лекцій працював охоронцем в одній із міських фірм. Його батьки також допомагали їм. Так вони прожили сім років.

  Після закінчення інституту й отримання дипломів їхнє життя мало змінитися. Соня пішла працювати вчителькою англійської мови в ліцей, а Антон — учителем фізкультури в школу. Батько Антона, Степан Васильович, хотів, щоб його молодший син працював у нього на фірмі. Та коли хлопець відмовився, бо прагнув бути незалежним, батько не розсердився, а, навпаки, підтримав. Він почав дарувати їм побутові речі, кажучи, що на свої заробітки вони не зможуть швидко облаштувати квартиру. Взагалі, Степан Васильович планував подарувати їм нову квартиру в центрі міста на весілля. Але це так і не здійснилося — як і саме весілля.

  Соня й Антон хотіли скромне святкування, але батько Антона наполягав на іншому. Він узяв на себе всі витрати. За тиждень до весілля Антона не стало.

  Спочатку Соня не вірила, коли їй зателефонували й повідомили про трагедію. Лише коли побачила тіло коханого, зрозуміла, що смерть знову забрала в неї близьку людину.

  Соня нечітко пам’ятала похорон. Їй хотілося померти разом із ним. Вона нічого не хотіла, нічого не могла. Світ і люди перестали для неї існувати. Вона зачинилася у себе вдома, щоб відгородитися від усіх і від усього.

  Заходили подруги, телефонувала тітка, яка в той час не змогла приїхати, бо перенесла операцію. Але ніщо не впливало на Соню і не мало для неї значення. Водночас самотність також не приносила втіхи.

  Десь через тиждень після похорону до квартири Соні навідався батько Антона з робітниками. Він повідомив, що змушений забрати речі, які колись подарував їм.

  Спочатку Соні здалося, що вона неправильно зрозуміла, але коли почали виносити телевізор, диван, холодильник… дівчина була ошелешена. Вона не чекала такого вчинку від Степана Васильовича. Як же так? Він був для неї як батько, вона його любила і поважала. Але Соня не стала заперечувати — навіть слова не промовила.

  Мовчки спостерігала, як опустіли кімнати, як зникло все, що нагадувало про Антона. Лише одна річ залишилася — його улюблена книжка.

  Знову зателефонувала тітка Олександра…

— Соню, дитино, переїжджай до мене жити. Я так само як і ти, самотня. Ти знаєш, що мій син покинув мене, зовсім забув, що в нього є мати. Переїжджай, будемо піклуватися одна про одну. Тобі сподобається в мене. Будинок великий, а сад... Який чудовий у мене сад…

  Соня заплакала. Вона так хотіла, щоб хтось утішив її, пригорнув до грудей, захистив. Їй раптом стало страшно у власній квартирі.

  Іноді здавалося, що це лише страшний сон, який ось-ось має скінчитися. Та це було не так. Вона більше не могла суперечити реальності. Антон більше ніколи не обійме її, а вона — ніколи не притулиться до нього, не поділиться своїми переживаннями, не попросить поради, не засне поруч із ним.

  Його більше немає. Він помер і похований на цьому кладовищі, яке вона зараз покидає — як їй здавалося, назавжди.

  А завтра вона буде далеко звідси.