Глава 3. План

Темні хмари вже затягнули небо, коли перший урок перервав стук у двері, які різко прочинилися й впустили ученицю, що запізнилась на пів години.

– Вітаю! – до кабінету заскочила радісно усміхнена дівчина й трухнула розпатланим світлим волоссям. – Перепрошую за запізнення.

– Не хотілося б ставати героїнею анекдоту, але у порівнянні з твоєю відсутністю впродовж минулого місяця сьогоднішнє запізнення – така дрібниця, – вчителька математики кивнула вбік парт. – Проходь, Світлано.

Погляд дівчини торкнувся гордовитого профілю красивого хлопця, який не звернув жодної уваги на появу незнайомої йому однокласниці й продовжував байдуже дивитися у вікно. Світлана сором’язливо закусила губу й під перелякані погляди деяких учнів поспішила до вільного місця поруч з Мирославом. Вона не питала, чи можна сісти та чи не зайнято, а шумно впала на стілець, дістала зошит й повісила сумку на край парти.

Хлопець нарешті здивовано поглянув на дівчину, коли поруч з ним розвернулися шумні та активні дії. Він з неприхованою підозрою озирнувся по сторонах у спробі зрозуміти, що відбувається. Він вже відвик від того, що хтось занадто сміливий ризикував сісти з ним. Невже дівчину не збентежило, що увесь ряд за його спиною був порожнім?

Світлана лише на мить підняла на хлопця наївний погляд синіх очей й несміливо посміхнулась йому. Мирослав кілька секунд продовжував спантеличено дивитись на дівчину, яка вже почала переписувати з дошки помітки викладачки. Хлопцю не сподобалась зухвалість однокласниці, яка нахабно вмостилась поруч з ним. Тим часом вчителька почала перевіряти знання з минулої теми. Вона одразу викликала Мирослава, варто було йому ледь підняти руку. Хлопець не міг не помітити, з яким захопленням Світлана спостерігала за його розгорнутою відповіддю. Він не звик до позитивних поглядів та емоцій з боку оточення, тому почав дратуватися від нерозуміння надмірної уваги з боку дівчини. Здавалося, після дзвонику на перерву однокласниця хотіла почати розмову з незнайомим їй новеньким, але той окинув її прискіпливим поглядом, швидко зібрався й поспішив до кабінету, де мало відбуватися наступне заняття.

На другий урок Світлана знову запізнилась. Вона обережно заглянула до кабінету інформатики й майже одразу розслаблено видихнула:

– Добре, що викладача ще немає.

– Перепрошую? – Ігор Андрійович відвернувся від екрана монітора, на якому переглядав домашнє завдання Софії й звернув насмішкуватий погляд до незнайомої йому учениці. Він вже звик, що його постійно плутають зі старшокласником.

– А, – дівчина закусила губу й примружила погляд. Внутрішній голос підказав, що хлопець перед нею з більшою ймовірністю може опинитись викладачем, ніж черговим новим однокласником. – Ви..?

– Ігор Андрійович, вчитель інформатики, – серйозно повідомив викладач й схилив голову набік. – А ви, як я розумію, славнозвісна Страшко Світлана Олегівна, яку мені жодного разу не довелося побачити на заняттях. Ви виконали домашнє завдання?

– Домашнє завдання? – очі Світлани стали величезними, наче вона вперше в житті чує подібне словосполучення.

– Добре, – спокійно кивнув викладач, який вже зрозумів, з яким рівнем знань та відповідальності доводиться мати справу. – Сідай за останній комп’ютер. Я перевірю домашнє завдання, дам нове і підійду до тебе, – після чого він знову повернувся до екрана.

Дівчина майже до крові вже прокусила губу від хвилювання, але покірно всілася на стілець біля запропонованого комп’ютера. Менш як за десять хвилин вчитель виставив оцінки за домашні завдання, сказав щось їдке Мирославу, вивів на дошку за допомогою проєктора перелік задач на заняття й попрямував до Світлани.

– Ти знаєш, що таке двійкова система числення? – Ігор Андрійович присунув ще один стілець й опустився за стіл поруч з дівчиною. Відповіддю стала тиша й несміливе кліпання переляканих величезних очей. – Діставай зошит і ручку, зараз все поясню.
За десять хвилин до кінця заняття викладач щиро похвалив ученицю, яка на диво швидко опановувала матеріал. Він навіть пообіцяв закрити тему, яку Світлана пропустила, на гідну оцінку, якщо вона принесе всі виконані завдання на наступний урок.

– Чому? – почервоніла Світлана тихо звернулась до вчителя, який вже відвернувся, аби перевірити виконання задач іншими учнями.

– Що? – Ігор Андрійович обернувся й поглянув на дівчину в очікуванні уточнення.

– Чому ви не сваритесь за пропуски й дозволяєте мені все здати? – в очах учениці, яка звикла до постійних звинувачень й низьких оцінок, плескалось щире нерозуміння прихильності викладача.

– Мої негативні емоції допоможуть тобі краще пізнати програмування? – вчитель схилив голову набік й дочекався заперечного хитання головою. – Я не сумніваюсь, що у тебе була причина не приходити. Не мені оцінювати її важливість, – він знизав плечима, розвернувся й поспішив до Софії, яка вже підняла руку, аби сповістити про завершення виконання завдань. Ігор Андрійович, як завжди, виставив всім оцінки за роботу на уроці й черговий раз змусив заскрипіти щелепу Мирослава черговим зауваженням стосовно його потенціалу.

Світлана не могла збагнути, чому між її однокласником та неймовірно поблажливим викладачем блищали іскри, але вирішила не зациклювати на цьому увагу. Дівчина усі заняття намагалась сідати разом з Мирославом, який вперто ігнорував спроби однокласниці завести з ним бесіду.

– О, тобі теж у той бік? – очі Світлани радісно заблищали, коли хлопець завернув до її будинку. Вона намагалась встигати за швидким кроком однокласника, але той не збавляв швидкість. – Можеш, будь ласка, йти трохи повільніше?