Бувай.

Запис старого Нейрона перервався.
Він згадав, коли сам вперше відчув приналежність до безкрайнього Всесвіту.
Інколи він згадував Космічний Вітер та ДНК, коли ті ще були Плазмою, але вже мали ідентичний набір плюсиків та мінусиків, які закручені були врізнобіч, але тому, що однакові набори не притягуються, то ці набори так і не змогли поєднатись.

• Але ж має бути спосіб їх поєднати.

Старий задумливо накреслив на папері якісь карлючки, поки мріяв, ті карлючки обвів колами, додав ще палички, символи …глипнув і зачудувався!

• Оце так! Так це ж і є рівняння поєднання! Бути того не може, щоб я отак одразу це замалював!

Нейрон закрив у Чорну Книгу намальоване. Вічність затремтіла від шаленого щасливого дідугана і посипалась іскрами, щоб прояснити малесенький малюночок у Всесвіті. Та через жодну Людину не змогла розтлумачити через єдиного свого посланця –Смерть,  що ж то таке старий Нейрон здобув зі своєї підсівідомості. Бо Смерть з живим несумісна. Так, вона Провідник, але не саме Життя.

Смерть пошкрябала ще по могилах, віничком пройшлась по древніх пірамідах, здмухнула пилюку з вершин пристанища вальгальців та навіть підняла з дна океану Нептуна. Витерла піт з лисого черепа, присіла на трон та тихо повела монолог:

• Зібрала я тут вас усих, щоб розповісти, що старий дідуган Нейрон, той що побратим Космічного Вітра не покинув думки поєднати мою красуню ДНК з цим пустовієм. Щоб він стих шаленяка. – Смерть зяяла чорними зіницями очей, але на мить всим здалось, що там жива іскра проскочила від неприязні до Космічного Вітру.

Старі були чвари. Завадив КВ у одній справ Вічності, скінчилось її тихе туманне існування. І хоч сталась ДНК –краще, створенню чого могла посприяти Смерть, але не пробачила Вічність КВ втраченого спокою.

• Так от.- Продовжила Смерть. -  Я прошу допомоги. Є малюнок Нейрона. Вічність сказала, що то рівняння для поєднання непоєднуємого. Того, хто зможе розшифрувати, залишу в спокої.
• А підданих? – Кинув Нептун зневажливо.
• І підданих. – Смерть поставила велику ставку, хоч і крекнула від нахабства Нептуна.
• Гаразд.

Всі розлетілись миттю.

Нейрон тим часом продовжував описувати пригоди Нейрончика.

Старий Нейрон відклав свої спомини і поставив варити каву. Далебі, що він був ще дід ого-го при силі, але в цій справі йому знадобився кавний допінг .

Нейрон сьорбнув кип’яток, шалено застрибали його власні думки і одна згадкою виринула знову про те, як Космічний Вітер закрутив ДНК в шаленім танці, як та легко та вправно перебирала по Всесвіту наче по струнах бандури «Шпилясті кобзарі» відщипували дзвінкі звуки і ті звуки, що вилітали з-під танцю ДНК неслися по Космосу і зорі їх чули.

От тоді Смерть і позбавила Всесвіт звуків. Витягнула в чорні діри все те, що сприяло їх перенесенню. Але ДНК запам’ятала танець Любові і відтворила все в буквах.

Нейрон змахнув сльозу чи то від кип’ятку чи від згадок. Прошепотів одними вустами:

• Кохання, вподоба, жага, пристрасть, любощі, почуття, уподоба, любов, милуються … Ет, хоч би що, а треба ж таке, скільки вона напридумала слів. Погляд старого впав на кутик його ж малюнку, що виділився з книги ночі. Пальці самі по собі витягли папір, перевернули і Нейрон додав кольори та статуру ДНК і вписав зв’язок.
• От тобі й на! Дивина! Так тут Полтавський розпис всьому зерно чи що? – Дід почухав потилицю. – Заховаю папір. Нехай полежить, може ще що спаде на думку.

Дід Нейрон крекнув від думки, яка штрикнула його новим чи старим спомином десь з-під кулуарів підсвідомості. Загадав перші кроки «Білим по Білому» Решетилівки. Скільки було тоді невидимими знаками описано історій життів!

Історія повторюється. Та люди не вчаться. Адже отой пекельний поганець завжди існує, бо він і є я, тільки відокремлений. Дід зітхнув.

Глянув на новий папірець опису про Нейрончика, а там новий малюнок мимохідь намалював.

• О! Ти диви! Який ребус. Треба буде зберегти та Вітру показати. Може зможе підказати що тут.

І старий заховав і цей папірець від зіниць Смерті. Так, ворог дивиться, але не бачить. А якщо бачить, то не розуміє. Тільки душа щира знає, що тут зображено. Біле на кольорі.

Дід витягнув новий листок і почав записувати історію далі.

Тривала довга дискусія. А в двох словах: це, якщо ти житимеш чужим життям – ти або виживеш, або не виживеш.

• Як кіт Шрьодінгера? – Шепнув Кіт за вухом Нейрона
• Хм, як кіт. Ти точно будеш піддослідним, бо ти в чужім житті ніколи не головний герой. Але, якщо ти усвідомиш що ти робиш в кожен момент свого життя і зробиш це звичкою, знати, що тобі вигідно, де це взяти, як покращити- ти станеш поза межами чужого життя і станеш керувати власним.
• А це означає, що кіт може бути і не в коробці.- Заявив котяра.
• І там може бути і не кіт, - підморгнула йому ДНК.
• І не коробка.- Докинув Вітер
• І не в тому місці.- Усміхнувся дід.
• І не один кіт. – Додала Тиша

Нейрон додумував, що б іще написати чи вже закінчувати. Історії вертілись вихором в його голові. Книга розкрилась і звідти посипались всіллякі нотатки старого. Він почав їх збирати.

• От халепа. – Дід комплектував сторінки, - добре, що хоч пронумерував.

Він побачив два папірці з малюнками.

• Тут одного не вистачає, еге ж? – Почув голос.
• Не вистачає. – Сказав він. – Що думаєш, треба домалювати?
• Звісно.- Прошепотів голос.
• А що?
• Те, що тобі твоє серце підкаже. – Голос затихав вдалині.
• От завжди ти так! Поки я зберусь, ти вже зникаєш! А ну повернись! – Гукнув Дід в простір.
• Не можу! – гукнула Тиша, ти мене завжди порушуєш, - засміялась вона дзвінко і зникла геть.
• Капосна мала. Не дає ніколи насолодитись нею.