Мир.

Роман тим часом вже бачив це все дійство. Він переходив по особливих смертельних слідах, бо тільки так він міг дістатись місця присутності душі Світлани. Душі в блакитнім одязі.

Стежку ж стелила донька Смерті.

Роман оминув якомога далі затиснуту в лещатах розбитого авто дівчинку, щоб його смертельні нейтрино не змогли доєднатись до неї хворобами чи каліцтвом. Адже душа цієї дівчинки стала черговою жертвою. Вона несла ідентифікатор життєдайності і він яскраво майорів на фоні інших. Душа знала, що повинно бути і що її місце в автобусі потрібне буде для іншої. І раз Долі Терезів вдалось зберегти цілісним тіло та розум дівчинки, значить мало ще щось відбутись. Отже вона була ще тут потрібною. Чомусь він це знав чи відчував. Бо занадто вже яскраво світилась іскринка дитини.

Тому Роман волів якомога менше завдати клопоту малій. Йому це вдалось, але бракувало сил летіти далі шляхом. Територія стала враз іншовимірною.

Ось тут щойно була траса, автівки, ліс обабіч дороги, простір і враз це все зникло, а натомість виникли якісь бараки, темрява, стогін. Чорні тіні проносились і здавлено видихали якісь звуки.

-                             Нєсі, нєсі…. Свєжак…

Роман розтріпаним одягом штанів місив густу темряву. Сили його стачало тільки на повільних рух. Але він щосили молотив енергії. Злість накривала його і він ще більше завихрював енергії як свої, так і навколишні.  Енергії мозку  критикували та довбали дух за таке безсилля зрушити з місця.

-                             Як я міг отак занапастити це!!! – Лють вирвалась густим полум’ям з роззявленого рота Романа.

Він вирішив, що битиметься до останнього, щоб тільки не залишатись тут. Він втрачав сили і відчував все чіткіше цей вимір. Тепер то були не дерева, а він яскраво бачив мертві душі, що тримали брили на власних плечах. А дорога була не дорогою, а створеною мертвими непохованими душами, рікою Стікс. Всі дороги були цією річкою. Мертві душі з брилами, таких же скам’янілих душ, слугували містками в цім світі. Більше не було тут нічого. Енергія душ ставала остовом дерев, перекладиною та рікою в русі. Це і було астральне тіло пекла. В ньому бовтались непоховані клони і їхня енергія не долучалась ні до створення, ні до нестворення. Одностайності не було. Тільки поодинокі душі, які втрапляли сюди для перевезення на місце перебування, згідно свого життя, могли забрати та повернути вкрадену в них частинку частки їх душі та ще запозичити енергію клонів, яку ті не прожили, на свої потреби. І то не факт, що це відбудеться. Треба було мати ідентифікатор енергій з клоном, щоб увібрати енергію.

Роман потроху це розумів.

-                             Не хотів би я стати остовом чи провідником цієї енергії.

-                             Але мусиш, бо в тобі є ця темна сторона. Ти ж занапастив те, що мав зробити. – Голос закихкотів, наче полоскав горло, - жалість, любчику, жалість і твоя самовпевненість, що ти допоможеш своїми діями отій душі.- Голос клекотів та реготав.

Щось почало чіплятись за розірвані штанини Романа. Він почав відчувати!

-                             Що відбувається? Я що живий?

-                             Ні, ти мертвий. Але якраз вся краса пекла в тому, що ти все відчуваєш! Увесь біль! Фізичний та душевний.

-                             А ти хто, що все знаєш? – Романові від болю потемніло в очах. Але він вже вирішив для себе, що не здасться морально. Не попри все і не будь що буде. А от просто вирішив, що не здасться. Він навіть прийняв, що буде оцей вічний біль. Бо тепер нічого не залишилось. І це треба проходити. Він напружився жагою життя, щоб не втратити свідомість.

-                             Дурню, та не борсайся ти. Останні ж сили втрачаєш!

-                             Хто ти? – Роман не силувавсь протистояти, але хотів вести бесіду, яка відволікала від болі чи розпачу. Цей прийом він знав ще за життя: балачки чи проговорення вслух того, що навколо є тут і зараз гарантовано за якийсь час давали рівновагу та керування власними емоціями.

-                             А ти що не здогадавсь?  Я той, хто бачить все в темряві. В снах я контролер, кондуктор, касир, наглядач, розподільник і все таке. Я ж перевізник душ. 

-                             Ааа! То ти Харон.

-                             Можна і так назвати. Мене по-різному звуть.

-                             Я тебе знаю як Харона. І сни з контролером мені снились. Ти ба. Цікаво. А як же ти мене без монет будеш перевозити?

-                             Так в тім –то й річ. Що оці всі без монет, як ви кажете. Вони отут і лишаються. Наповнюють простір мого перебування тут. В кожного є своя історія. І я час від часу переглядаю її.

-                             І як їхні історії?

-                             Жах. Не цікаво. Народився, вмер. Життя клона воно таким і є. 

-                             Я знаю, що без монет та погребіння ти не переправиш на місце призначення, щоб переродитись, якщо знайдуться сили після спокутування. В когось це буде тривати вічність. Розкажи мені детальніше. Це цікаво.

-                             Цікаво? Тобі це цікаво? – Харон зареготав і здивованість відверто звучала в його голосі. – Ти чудний. Тобі боляче, ти висиш отут з гарантією на 99%, що ти залишишся стовпом чи шматком провідника і ти проявляєш цікавість! Але справа в тому, що я дісно бачу цю істину твоїх слів в цій темряві.

-                             То може ти мене повернеш на землю?

-                             Ич що закортіло. Ні. Не це є умовою.

-                             Добре. Я ж ще не почув подробиці твоєї діяльності. – Роман геть забув про біль.

Тепер він знав, що слова сказані Хароном несли прихований зміст. І Харон це знав. Він умисно це сказав, бо побачив цікавість. Значить є 1% і є певна умова.

Голос важко дихав і наче тужився щось проковтнути.