Віра

Віра

-                             Пані Віро, пані Віро!

-                             Що? Даринко, що таке? – Віра задрімала схилившись на ліжко де, спала Даринка.

-                             Пані Віро, нам пора. Бо він вже в дорозі.

Віра не розуміла. Вона дивилась на Даринку широко відкритими очима, намагаючись стягнути до купи вчорашні розмови.

-                             Куди нам пора, ти знаєш?

-                             В Карпати. Там він буде.

Віра ще якусь мить дивилась на дитину. Її ніхто тут не тримає. Її донька у війську, рідна матір дівчинки теж, як і її тітка. З дороги вона відправить повідомлення.

Жінка хутко зібрала речі. Добре, що кінець літа та спека спадає. Віра присіла навпочіпки, обійняла малу і прошепотіла:

-                             Їдемо до нього.

-                             Їдемо! – Даринка обійняла Віру.

Хто «той», Віра не знала. Тільки її потягло душею теж туди. До когось того, кого знала тільки Даринка.

Потяг мав два вільні місця. Жіночі вагони мали перевагу – не нагадували про чоловіка і не викликали суму. Час майнув досить швидко. І вже, готуючись до виходу, Віра серед натовпу пасажирів вихопила постать якоїсь жінки. Та стояла як зачарована і дивилась на Даринку.

Мала гралась в телефоні, та ось відволіклась, певно, що відчувши пильний погляд.

Їхні очі зустрілись. Жінка почала рухатись до малої, розводячи руками пасажирів, які потроху збирали свої речі.

-                             Вибачте…. перепрошую……будь ласка….. я пройду…

Віра поставила на бильце руку, перешкоджаючи жінці, щоб та не підійшла близько до Даринки.

-                             Я її впізнала. – Жінка глянула на Віру. – Це ж вона. Ви ж бачите? Це вона.

-                             Хто вона? – Віра насторожилась, бо за  роки війни вже бачила матерів, що втратили доньок.

-                             Вона, це ж вона. – Жінка обома руками взялась за спинку крісла, щоб опанувати себе. – Ви ж бачите її?

-                             Так, я бачу її. – Віра не відводила погляд від жінки.

-                             Не лякайтесь, я її не чіпатиму. Але дуже хочу обійняти. Щоб додати їй сили.

-                             Я не можу вам це дозволити зробити.

-                             Нехай обійме, пані Віро. Це ж бабця Коста.

-                             Хто? – Віра повернулась до дівчинки.

-                             Ойсь, та ну, як це швидко сказати, - мала шукала слова, але раптом видала, - це Ваша небога. – Даринка відклала телефон, зсунулась з крісла та притулилась до ніг жінки, стала бічком та дивилась вгору на Віру. – Навіть не намагайтесь зрозуміти.

Жінка поволі присідала, потяг гойдав вагон, балансуючи, вона обійняла малу. Віра стояла шокована. Коста- це наче протяг з минулого життя. В цім не було таких знайомих, але якась, усе її життя, натягнута струна тенькнула і забриніла знайомим звуком поклику.

-                             Хто ви?

Жінка скинула голову до Віри:

-                             Не згадуй, не згадаєш. Я теж не знаю. Бачила уві сні. Але вона знає. Я рада, що бачу її, що живу в цей час. Я рада, що зараз такі події відбувають і що це дійсно востаннє. Ніколи не думала, що буду в цім часі спостерігачем цих подій, цих змін. Адже стільки воєн було.

-                             То були маневри. – Даринка схилилась до жінки і прошепотіла. – Треба ж було мене сховати. І не тільки мене. – Мала хитро посміхнулась.

Потяг зупинивсь. Всі почали неквапом виходити з вагону. Віра взяла сумку, дівчинку за руку.

-                             Ходім. Ви з нами? – Кивнула вона жінці.

-                             Авжеж! В мене не було планів, я просто так захотіла поїхати, раптово. Зненацька. Але тепер розумію.

-                             То Світлана збирає всих.

-                             Світлана?

-                             Так. Вже все відбулось. Смерть прийшла до доні.  Її вбили. Вона тепер вільна і робить справу. – Якось легко сказала Даринка.

Віра похолола. Невже доньку вбили? Вона стисла пальчики дівчинки у відчаї.

-                             Ай! Пані Віро! Боляче.

-                             Вибач, вибач, - прошепотіла Віра, - ти сказала донька…

-                             Ні, не ваша. Моя. Прадавня.

Віра заплющила очі, намагаючись опанувати почуте. Звідки ця дитина таке знає, такі слова та їх значення?

-                             Ходім. Хутко. - Мала потягла жінок до автобуса. Там виявилось вільні три місця. Провідник задоволено стрибнув в крісло побіля водія. Увімкнув мікрофон:

-                             Вітаю, зараз ми їдемо в Карпати. Дякую, що ви всі знайшли час та змогли вчасно дістатись сюди. Пристебніться, ми злітаємо!

Всі засміялись. Даринка заплескала в долоні.

-                             Дякую, - прошепотіла вона.

-                             «Будь ласка»- війнуло десь в її думках.

На дорозі, що вела до місця, звідки від’їжджав автобус трапилась аварія. Дві жінки та дитина були затиснуті в авто. Дівчинка була непритомна. Жінки загинули. Згодом туди під’їдуть рятівники. Інші авто так не постраждали. Якийсь водій вже викликав допомогу. Він стояв біля дівчинки, щоб коли та прийде до тями, допомогти їй бесідою, поки приїдуть медики.