Валерій. Побратимам. Зокрема 93-й. "Блок-пост"

Валерій якийсь час спостерігав за тим, як відбуваються події в реальнім світі. В кожного, хто тут зараз перебував було відкрите бачення нинішнього стану речей. Всі воїни своєї землі могли використовувати багатовимірне бачення, адаптувавши його під власний розум задля кращого сприйняття. Це був дар запорожців. Саме цією магією вони володіли і саме це було влаштовано в їх код ДНК.

І Валерій про це знав.

Він подумки звернувся всима силами до жінки, яку залишив там, за стіною з осколків. Блимнувши повіками, Валерій наче перемкнув канал і побачив Віру. Та схватилась з місця десь, в якійсь кімнаті і ось, ось вона, прямо перед його обличчям, тільки простягни руку! Але Віра так і залишилась за стіною.

-                             Не потрібно так.

-                             Знаю.

-                             Вони нас чекають, а ми не прийдемо. Не ятри їй серце. Адже в тебе це тепер тільки сухі спомини.

-                             Так. – Валерій повернув голову до воїна. – Емоцій дійсно нема. Сам не знаю, чому я так зробив.

-                             То спілкування душами. Це в кожного, хто знайшов супутника, що має той самий набір чи максимально наближений. – Озвавсь хтось.

-                             Душами? А що ти знаєш про це?

-                             Я все сказав.

-                             Чому я це не знаю? – Валерій перетворився на слух.

-                             Кожен щось нове знає. Всі все доступне знають, але з кожною загибеллю воїна відкривається нове знання.

-                             Цікаво. Цього я теж не знав.

-                             І я.

-                             І я.

Голоси лунали звідусюди. Воїни почали зсуватись в просторі, дехто зависнув в вимірах, наче в гамаку. Дехто просто вухо налаштував, хтось протиснув пальці в дотичні з тим, хто сказав новину, тонкі тіла. Кожен підтягнувся як міг, щоб отримати нову інформацію.

-                             То починай розповідати, ми слухаємо.

-                             Я не знаю, що сказати. – Воїн висунувсь з-під уламку стіни.

Тут, в Задзеркаллі всі фізичні тіла були відсутні. Тільки одяг, який був зітканий з прядива променів зірок та космічного пилу, сяяв кольорами тих далеких світів, з яких були колись утворені Воїни, що знайшли своє втілення на Землі, пройшовши кілька життів навчання, починаючи з богів.

Після нових витків, коли Час почав накладатись сам на себе і виміри почали то там, то тут вилазити в простір виміру Землі через людей, які мали більше зв’язків через частинки часток Душі, атрибути, зокрема одяг, почав відображати внутрішнє наповнення Фізичних Тіл. Саме одяг у відсотковому відношенні найбільше відображав роль, яку поступово ФТ виконувало. Щоб відбулись вдосконалення Воїнів і потрібні були витки історій та накладення часу і вимірів.

Тому і отут, в Задзеркаллі, одяг мав свою енергетику, хоча самого одягу не було, як такого. Енергетика обладунків Воїнів сяяла чи тліла сухим матовим відблиском, переливалась пікселями чи розливалась наче масло в воді, в тонких тілах Воїнів, дзвеніла, скрипіла, шелестіла та хрускотіла і взагалі мала незвичайні поєднання кольорів – всі вони були наповнені водночас енергією всіх прожитих втілень і додатково мав увесь набір елементів світу, з якого був родом Воїн.  В історії людства зринає спомином Дерево Іґдрассіль, там хоч на якийсь відсоток описано шляхи поєднання та світи воїнів.

Одяг повторював точний момент кожної фізичної смерті ФТ, яке не забрало свою енергію з Землі. Ці контури одягу тримали пам’ять та історію кожного. Це записувалось в ТТ і згодом при відродженні кожного, виринало спогадами і вже легко було відновитись та продовжити вдосконалення і виконувати завдання Душі, шукати та знаходити однодумців. 

Так, Воїн, який щоразу повертавсь сюди, кожні витки історії мав якийсь хаотично стрічковий орнамент, який розвіювався в просторі, переливався, але при видно його було так, наче це невидимка проявляється і щезає. Одяг був пошарпаний віками, але дивом тримавсь купи.

-                             Ти як лісовик-кікімора, дісталось же тобі.

-                             Так, дісталось. – Хлопець, попри кількість життів, був зовсім молодий. Він поплескав руками по боках, стегнах, прилаштовуючи в купу те, що розвівалось десь в інший вимір. – Ви ж не проти мене бачити?

-                             Та, - закихкотів хтось без частини подолу плаща, тримаючи булаву в рукаві, - ти виглядаєш цілісно та презентабельно.

Навколо засміялись ті, хто був майже без костюмів. Вони вихрувались, скупчувались та розсипались- історії одна поперед одної вкомплектовувались в ТТ, які відповідали за родові та суспільні зв’язки. Подекуди частини одягу, окремі деталі, атрибутика, імпульсували з різних куточків простору, маючи зв’язок, та не маючи сили тонких тіл на поєднання. Для цього потрібні були ще переродження. 

-                             То чому ти знаєш більше, ніж ми? - Озвався Валерій. – Я от старший від тебе. Ти ж геть юнак.

-                             Та ти не дивись, що я юнак. Я можу бути твоїм предком. – Хлопець присів поряд. Його простори схлюпнулись та розверзлись у вимірі кожного, хто був тут, в полі його досягнення.

Самі цікаві сиділи найближче. Земля утримувала таємний схід козаків. Інформація передасться від будь-якого контакту далі, кожному. Територіально воїни на Землі мають створити в кожній країні армію, яка має захистити навіки оригіналів від клонів. Фактично клонам жодного разу не було спокійного життя на чужій території.

-                             З чого ж почати? – Юнак задумався, його погляд ковзнув по простору навколо нього. – О! Я знаю. Живим я цікавився дивами. Не знаю навіщо, але було цікаво.

-                             Це казка буде чи реальні речі?

-                             Та ти не перебивай. Ти своє почуєш. Кожен своє почує.