— Він привіз мене стрибати з парашутом, уявляєш? — Сестра активно махала руками та намотувала кола по кімнаті.
— А в чому проблема? — Не зрозуміла спершу я. Я нарешті переодягнулась та з розбігу впала на своє улюблене ліжко. Аліса влаштувалась поруч зі мною, поклала голову на лапки та одним оком стежила за хаотичним рухом Яри.
— Я боюсь висоти! — Стукнула кулаком по стіні сестра, а потім зажмурилась від болю та затрусила рукою. — От у всьому він винен!
— Навіть не буду сперечатися, — покивала головою у відповідь. Та й не має це сенсу, Яру не перепреш. Якщо вона щось вирішила, то можна нічого не говорити, буде, як горохом об стіну.
— Так от, — повернулась близнючка до теми розмови. — Він притягнув мене на аеродром і мало того — запропонував нам стрибнути разом! Бачте, в нього є посвідчення інструктора.
— То в чому проблема? Чи ти настільки боїшся висоти, що не змогла пересилити себе?
— Я не захотіла ризикувати своїм життям і тим більше не захотіла, щоб моє життя опинилось в руках Льоші! — Підвищила голос Яра.
— Ти йому не довіряєш? — Я не змогла стримати здивування.
— Довіряю. — Тихенько муркнула під ніс сестра та сіла поруч біля мене. — Але раптом парашут би не відкрився або нас занесло кудись в ліс?!
Я лише стиснула плечима. Нічого не знаю про стрибки з парашутом. Хоча Олексій не схожий на людину, яка буде ризикувати життям коханої дівчини, не переконавшись на двісті відсотків в безпечності.
— Але це ж ще не все! — Ярослава з новою силою забігала по кімнаті.
Я у відповідь підперла щоку кулаком і постаралась не так відверто позіхати. Втомив мене сьогоднішній день як фізично, так і морально. Годинник показував вже десяту годину вечора, якби не сестра я б вже бачила другий сон. Але ж не кину я її наодинці з емоціями.
— Коли я сказала, що я боюсь і не буду стрибати він мені дорікнув, що бачте, на машині ганяти я не боюсь. Сказав, що я безвідповідально ганяю по місту та порушую правила дорожнього руху. І взагалі чудо, що я досі не потрапила в аварію.
— А ти? — Зацікавилась я. В глибині душі я погоджувалась з хлопцем — сестра не їздить, вона літає містом.
— А що я? Сказала, що контролюю ситуацію, коли їжджу, а якщо йому не подобається, то я нікого не змушую зі мною їздити. А якщо я така безвідповідальна і погана, то на цьому можна наші стосунки й закінчити.
— А потім? — Я пильно подивилась на сестру, підозрюючи, що це не кінець.
— Потім… — Ярослава знехотя почала розповідати, тягнучи гуму. — Я сіла в його машину, брязнула дверима та поїхала в місто.
Підіймаю брову, сумніваючись в правдивості слів.
— Ну добре-добре, — скривились сестра і показала мені язик. Вона ще зробила коло по кімнаті й лягла поруч. — Я вжала педаль газу у підлогу і вилетіла з аеродрому.
— Навіть не знаю, що сказати. — Коротко висловилась, намагаючись зібрати думки в купу.
— І ледве не влетіла лоб в лоб з машиною, яка заїжджала. В останню секунду повернула кермо і знесла кущі. — Яра зажмурилась і закінчила, добиваючи мене.
Я закрила очі руками й мовчала кілька хвилин. Напевно треба було б накричати на неї, просити задуматися, здати батьку. Не знаю. Емоції, думки, все покинуло водночас моє тіло. Але уява спрацювала на повну.
В моїй голові багато разів повторювалась картина, як сестра не справляється з керуванням, врізається в машину, її забирає швидка, а ми намотуємо кола по лікарні чекаючи новин. І через деякий час сумний лікар виходить до нас і каже, що йому дуже шкода.
Я уявила, як я падаю на коліна і захлинаюсь криком, як Льоша б'є кулаком по стіні, розбиваючи руки в кров і як по обличчю батька котиться скупа сльоза. Наче на повторі хтось увімкнув відео в моїй голові.
І ось я прощаюсь з найріднішою людиною, яку тільки знайшла. Знову і знову. Аварія, лікарня, кладовище. На повторі.
Від страшного фільму в голові мене відірвав голосний звук. Відкривши очі я зрозуміла дві речі. Яра голосно ридає і б’є подушку, а я її погано бачу, бо мої очі мокрі від сліз.
Можливо вона наробила купу помилок і ми про це обов’язково поговоримо, але зараз я хочу міцно обійняти свою близнючку і нікуди не відпускати. Це я й зробила.
І вперше за своє свідоме життя я ридала, наче маленька дитина, розмазуючи сльози по обличчю. Від того, що ледве не втратила ту, яку знайшла лише завдяки великому ветеринарному чуду.
— Чуєш, — я взяла сестру за руки та подивились в її заплакані очі, — пообіцяй мені зараз, пообіцяй! — Я затрясла її плечі, вибиваючи слова. — Пообіцяй, що ти більше ніколи такого не зробиш!
— Обіцяю, — хлипнула у відповідь Ярослава, вологі стежки знову з’явились на її лиці. А я різко смикнула її на себе й обійняла настільки сильно, аж до болю, наче намагалась стати з нею одним цілим.
— І батько не заслужив того, щоб знову втратити доньку, коли він лише знайшов ще одну. — Я прошепотіла їй на вухо ще кілька важливих слів.
В обіймах одна одної ми й заснули.