22.

Презентація пройшла не ідеально, але успішно. В замовників було кілька зауважень до нашої концепції, але загалом ідей прийшла їм до вподоби, що не могло не радувати.  А ще вони сказали, що задоволені нашим підходом до роботи. Від цих слів вся наша команда розцвіла і з ще більшим натхненням взялась до роботи.

Сьогодні Роман здивував мене ще раз. Після презентації, на якій він був присутній, він підійшов та похвалив мене за гарну роботу. І не забув додати, щоб ми не розслаблялися, бо ще купа справ. Наївний. Наша команда ще більше напружилась, бо встигнути все заплановане та зробити це все якісно не так вже й легко. Але ми мали перед собою ціль та не звертали увагу на всі перешкоди.

Тож наші дні понеслись зі швидкістю вітру. Зранку та ввечері ми збирались всією командою, обговорювали що вже встигли зробити і які наступні завдання та розходились далі працювати. Щось йшло легко та логічно, а щось ми робили зі скрипом та сумнівами.

Зовсім неочікувано збільшилась наша команда, оскільки допомагати нам почала Аліна – дівчина з відділу Романа. Сталось це випадково. Коли ми з Андрієм сперечалися над способами та кількістю реклами дівчина проходила повз, почула нашу розмову та влізла зі своєю ідеєю додати таргетовану рекламу з відео.

Ми подумали, оцінили перспективи з іншими учасниками команди та пішли до Аліни, кликати її до себе. Бо як каже Діана Сергіївна – кожна ініціатива має бути покарана. Ось тепер дівчина відробляє свою ініціативу та реалізовує ідею.

Але і це ще не все. Новим, але не менш цікавим учасником нашої вже не маленької компанії став… барабанний дріб. Сам, його величність, заступник директора Роман.

Так, вам не почулось і не здалось. Спочатку він прогулювався повз, потів почав вставляти коментарі, а далі почав відвідувати всі наші наради та навіть взяв на себе частину роботи. І навіть зробив її швидко та якісно. Для мене він відкрився з іншого боку. Вперше я побачила в ньому адекватну людину та професіонала своєї справи, а не нудного та гордого заступника директора.

Але це не завадило сперечатися нам до хрипоти в голосі, обговорюючи роботу. Кілька разів ми переходили навіть на крик та привертали увагу колег. Що цікаво, після цього зазвичай розходились по різних кутках, заспокоювались та знаходили компроміс, який влаштовував би нас обох.

Час йшов дуже повільно, але пройшов швидко. Наша команда навіть не помітила, як Роман логічно та абсолютно природно взяв на себе частину керівництва. Якщо раніше цим займався Андрій, той що підопічний пана заступника директора, то зараз кермо влади перейшло до Романа і він прекрасно з цим справлявся.

Моїх обов’язків через це менше не стало, оскільки я продовжувала керувати технічною частиною. Але сам процес став легшим. Хлопець легко й просто розрулював проблемні ситуації, легко розподіляв обов’язки та ненав’язливо давав поради та виправляв помилки.

Якщо одного разу я все ж зізнаюсь в голос, що він професіонал, то попрошу кілька уроків управління персоналом. Навіть мене він зміг трохи причарувати.

Мені було приємно, коли він чітко підмічав мої досягнення, хвалив за зроблену роботу та ідеї, але при цьому на кожну мою провальну ідею та помилку він лише кивав головою і пропонував разом подумати, що можна з цим зробити.

Яра сказала, що він маніпулятор вищого рівня і що така майстерність досягається роками. Але мені здалось, що він це робить щиро та без фальші.   

Завдяки спільній роботі команди я дозволила собі спокійно спати ночами й навіть виходити з роботи о шостій вечора. Хоча кілька місяців тому я б ночувала за ноутбуком, намагаючись встигнути зробити все. І поклавши руку на серце, зізнаюсь – з командою в нас вийшов набагато кращий результат, ніж якби я робила всю роботу сама і це принесло мені гігантське задоволення. Кожного разу, коли ми закінчували якусь частину роботи і Яна робила ще шматочок фінальної презентації та показувала нам, перфекціоніст в моїй душі танцював ламбаду.

Весь тиждень був присвячений роботі, навіть покидаючи стіни офісу в голові я продовжувала прокручувати думки, ідеї та плани в голові.

Але це й тиждень став періодом змін. Все почалось з листа Олесі, про який я майже забула. Манюня привітала мене з новою роботою, побажала успіхів і написала кілька слів, які мене сильно зачепили. Звідки лише в такій маленькій дитині стільки розуму та розуміння.

Олеся побажала мені перестати ховатися від людей, перестати хвилюватися за думку інших та відпустити свою внутрішню дитину. Звісно, що в листі було написано простішими словами, але слово в слово я вже не пригадаю. А в кінці дівчинка запросила мене погуляти та пообіцяла зводити в зоопарк. Тож довелось дзвонити Льоші й просити його домовитись про прогулянку. Адже так просто дітей не відпускають з іншими людьми, але коли це просить Олексій відмовити майже не можливо.

А взагалі на цьому тижні я усвідомила яким жахливим було моє життя.

 Так смішно, після знайомства з Ярою я була впевнена, що вона людина-онлайн, що проживає своє життя в мережі. Адже в неї там купа переписок, купа людей за якими вона слідкує і  з якими спілкується. Багато годин поспіль сестра сидить у своїх гаджетах.

А виявилось що з нас двох такою людиною є я. Так, я ніколи не проводила багато часу в мережі, але я й не спілкувалась з реальними людьми.

Завжди вважала себе соціопатом, але виявилось, що я просто боялась не сподобатися людям і через це намагалась взагалі з ними не зіштовхуватися.

 В моїй голові вкорінилась залежність від чужої думки. Щоб позбутися свого страху я перестала спілкуватися майже повністю з живими людьми. В еру цифрових технологій це виявилось легко. Одяг, їжу, продукти та ліки я замовляла доставленням під квартиру, а краще в поштомат, щоб мені не довелось зіштовхуватися навіть з кур’єром.

Я ховалась по інший бік мережі від всіх людей, лякаючись навіть думки вийти зі своєї бульбашки.

От і вийшло, що ми з сестрою багато жили в мережі. Однакові, але різні. Я боялась і ховалась від людей, а Ярослава показувала життя, спілкувалась з друзями та знаходила нових знайомих.