17.

Іноді дивишся на своїх колег і розумієш: ціни не буде в базарний день. І розумійте це як хочете

Настя

Настав всього лише третій робочий день, а відчуття такі, наче тридцять третій. Я почала звикати до ритму офісу, розібралась з технікою на кухні й принесла свої речі на робоче місце.

Так, я не стала поки повноцінною частинкою агенції, але зробила чіткий крок в цю сторону. Принаймні, я почала вітатися з колегами, а вони почали впізнавати в мені Настю, а не Ярославу. А з кількома людьми ми обмінялись навіть контактами. З копняка сестри я почала вести свою особисту сторінку в соціальних мережах, хоч і не дуже активно.

А ще… Я почала жити. Ловити моменти спокою в офісному шумі, сміятися від кумедних відео та голосових повідомлень сестри, тішитись морозиву в спекотний вечір під час прогулянки з Алісою. На додаток, я перестала постійно думати про роботу та жити нею.

Виявилось, що щастя існує, воно залежить не від людей, а від мене. Багато років поспіль я свідомо вибирала бути нещасною. Синдром жертви був моїм постійним сусідом. Адже у всіх моїх печалях були винні інші, а я не могла і не хотіла нічого зробити.

Все почало змінюватись з появою в моєму житті Олексія, непомітно він коригував мій погляд на речі. А сестра показала, що життя може змінитися на сто вісімдесят градусів лише через інше відношення до себе та світу.

Як то кажуть: магія сталась.

Хоча кілька тем залишились для мене під табу. Я заборонила рідним підіймати тему і дізнаватися, як я опинилась в дитячому будинку. А ще пообіцяла, що перестану говорити з друзями та сестрою, якщо вони почнуть сватати мене з кимось.

Хто ж знав, що треба було забороняти сватати рідному батьку. Але до цього я повернусь згодом.

Адже найцікавіші події почали розгортатися в офісі ближче до обіду. Я закінчила обидва дизайни візиток і пішла на килим до жаби. Так ласкаво колеги називають Світлану Петрівну. І відверто кажучи – до її зовнішності та поведінки цей «псевдонім» чудово підходить.

— Ой, Настуню, ти вже впоралась.  — Огидно мило заворкотала до мене керівниця.  —  Яка молодець.

Я прийшла до неї з флешкою, адже колеги сказали, що це найбільш комфортний для Світлани Петрівни спосіб передачі інформації. Передаємо привіт електронній пошті та хмарам.

Жінка швидко відкрила папку «Візитки ТЗ», переглянула файли, ще раз похвалила мене, перекинула собі на комп’ютер і вже хотіла віддавати флешку. Довелось звернути її увагу на іншу папку з назвою «Візитки інша версія».

—  Ти робила ще одні візитки?  — Здивувалась жаба.  — Навіщо?

—  Мені здалось, що можна зробити їх більш персоналізованими та цікавими. Тим більше ви дали мені багато часу, тож я встигла зробити обидва варіанти.

На мене подивись з таким здивуванням, наче я перетворилась на двоголову змію і голосом Діани Петрівни пообіцяла вкусити за жирну ляшку.

—  Я думаю це зайве, — закопала всі мої ініціативи жаба.  — Візитки йдуть в подарунок, тому буде достатньо першого варіанту.

Керівниця навіть не стала дивитися інші візитки й впевненим рухом витягла флешку з комп’ютера та простягнула мені.

Торнадо злості піднялось в моїй душі. Я твердо впевнена, що якщо ти щось робиш  — то роби на максимум, ніяких напівтонів. Якщо почав  — то зроби так, щоб потім було не соромно. А якщо хочеш як-небудь  — краще не роби. Тож свою версію я буду відстоювати. 

— Можливо я щось не розумію, але хіба ми не маємо робити свою роботу якнайкраще? Щоб якість нашої роботи говорила сама за себе? І не важливо чи це в подарунок, чи за мінімальні гроші чи за щедрий гонорар?

Стримуючи емоції, я спробувала достукатися до неї. Даремно лише старалась.

—  А нам не платять за зусилля, я маю ставку, яка не залежить від понаднормової роботи. Я маю виконати технічне завдання. А з репутацією та іншими фінтіфлюшками нехай розбирається керівництво.

—  Тобто ви відмовляєтесь дивитись інший варіант візиток?  — Крізь стиснуті зуби сказала я. Нехай тільки відмовиться дивитись і через кілька хвилин я буду в батька. 

Жаба втримала паузу, ковзаючи по мені поглядом. Напевно згадувала, що я донька власника агенції.

—  Якщо ти так наполягаєш я подивлюсь, але нічого не обіцяю.

—  Добре, — трохи заспокоїлась я.  — Коли ви скажете результати й що мені робити далі?

—  Завтра скажу, сьогодні маю багато роботи. А ти поки відпочинь, як буде робота я одразу тобі скажу.  — Жінка прямо натякнула мені, що я вільна. Споримо вона зараз займеться нічим? Буде займатися своїми справами в робочий час. Але виясняти з нею стосунки мені не хотілось.

Тож я, з гордо піднятою головою, повернулась за свій робочий стіл. Але замість того, щоб нудьгувати зайнялась аналізом інших візиток та буклетів. Це лише мені пощастило нарватися на таке технічне завдання чи це концепція агенції – низькоякісні друковані матеріали?

Я відкрила свій кабінет і полізла в архів, а потім в теперішні проєкти. Як добре, що в мене повний доступ.

Так от, покопалась я в файлах і з сумом зрозуміла  — з сотень прикладів якісні можна порахувати на пальцях однієї руки.

Ну що ж, батько хотів, що б я подивилась на все з середини та знайшла недоліки. Я впоралась за три дні. Хоча підказує мені логіка, що я тут наткнусь ще не один раз на речі, які мене здивують.

Розмова з батьком почала вимальовуватися в моїй голові, а потім в блокноті. Говорити без підготовки мені завжди складно, шпаргалка дає хоча б мінімальний спокій.

Але я вирішила її відкласти на наступний день, щоб це не виглядало, як скарги на керівництво через ті візитки.

На обід з колегами я знову не пішла. Ще поки не готова до такого стресу  — їсти в компанії майже всього відділу. Натомість я взяла їжу з собою і спокійно влаштувалась на кухні. Кілька людей, які теж взяли обід в офіс розповзлись по своїх робочих місцях і я залишилась одна. Проте не на довго.