13.

Коли заходиш в тераріум залишається лише здогадуватися хто ж там живе. Змії, павуки, скорпіони або ж там панує королівська кобра?

Настя

Ніби тільки вчора я познайомилась з сім’єю, а вже сьогодні йду на роботу до батька. Це буде моя третя зустріч з ним і перша без сестри.

Через кілька днів після знайомства ми разом ходили в ресторан. Де провели тихий сімейний вечір. Я, сестра та тато. Тихий сімейний вечір.

Тільки вдумайтесь в ці слова. Правда віє затишком?

Наш вечір мав аромат запеченої риби, звук скрипки, смак терпкого жалю на язиці та відчуття загублених років.

Від невпевнених доторків слів ми плавно йшли до сміливих жартів та поглядів хитрих очей.

Вечір, який сміливо зайняв особливе місце в скарбничці особливих моментів.

Але сьогоднішній день має всі шанси зайняти місце поруч.

Через кілька хвилин я зайду в гігантське приміщення, де винаймає свій офіс маркетингова агенція «Алін». Названа в честь моєї мами.

В голові панує порожнеча. Навіть хвилювання не турбує мене. Щоб хвилюватися треба уявити, що поганого має статися. А я не уявляю як це — працювати в офісі, в команді, з керівниками та підлеглими, мати колег. Для мене це дивина, яку ще доведеться освоїти. Якщо ми знайдемо спільну мову.

Адже мого бажання та бажання батька занадто мало, щоб я стала частиною команди.

Сестра порадила мені бути собою. Льоша порекомендував проявити ініціативу та познайомитись з колегами, а Макс просто скинув рекомендації, як організувати п’янку великого колективу. І нащо я їх питала?

На рецепції мене пропустили без запитань. Обличчя доньки власника та генерального директора їм було знайоме. І не важливо, що донька насправді інша.

А на виході з ліфта мене чекав батько. І купа людей.

— Шановні колеги! — Тато виманив мене в великий робочий простір. — Дозвольте представити вам мою доньку Анастасію.

Всі люди, навіть ті, хто займався роботою, сфокусували здивовані погляди на нас.

— Так, вам не почулось. Це моя донька Анастасія. В мене є дві доньки. Ярославу ви знаєте, Анастасія перед вами. Як ви вже здогадались вони близнята. Це не дурний жарт, а правда. Подробиці будуть згодом. Так от, Настя буде працювати з нами. На цьому блок новин завершено, продовжуємо роботу.

Після цих слів до роботи ніхто не повернувся і всі продовжили пропалювати нас питаннями. Але батько байдуже пішов в інший кінець офісу до дверей з написом директор. В мене не було іншого вибору як піти слідом за ним.

Всі люди дивились на мене, як на невідому тваринку. Від цього я з кожною секундою відчувала себе все більш незручно.

І навіть після звуку закривання дверей за спиною легше не стало. Бо в кабінеті я натрапила на концентрат всіх емоцій людей в одному погляді.

Цей концентрат мав вигляд молодого чоловіка. На вигляд я б дала йому років двадцять сім. А на погляд чорних очей всі шістдесят.

Існують такі люди, які одним поглядом складають тобі на спину багатокілограмові плити з бетону. Так от, завдяки йому я вже валяюсь причавлена і поминаю всі свої внутрішні органи незлим тихим словом. 

В нього гарне обличчя і підтягнуте тіло під коричневим костюмом. І наліт нахабності чоловіка, який може дозволити собі все.

— Романе, познайомся – це моя донька Анастасія, я тобі вже розповідав про неї. Насте, дозволь тобі представити Романа. Він моя права рука та надійний помічник у всьому.

— Радий знайомству. — Хлопець киває мені головою і залишається стояти на своєму місті поруч вікна.

— Взаємно. — Хитаю головою у відповідь та оглядаюсь.

Кабінет батька не викликає багато емоцій, адже жодних цікавих деталей тут немає. Світле просторе приміщення. За скляною стіною можна бачити відкритий простір офісу, звідки виглядають зацікавлені обличчя. За бажанням можна відгородитися від них за допомогою жалюзі.

Кабінет по своїй формі квадратний, ближче до вікна знаходиться робочий стіл, біля невеликий стіл для нарад.

Поруч стіни зліва знаходяться шафи з документами та велика дошка для малювання. З правого боку такі ж шафи та журнальний столик з двома кріслами. А під скляною стіною сірий замшевий диван.

Загалом нічого особливого, крім великої кількості вазонів. Вони стоять на шафах, на підвіконні та у великих горщиках на підлозі.

А ще одразу, як тільки заходиш, стає зрозуміло, що тут працюють. Багато надписів на дошці, документи на дивані, знята краватка на кріслі, недопита кава на столі видають це з головою.

— Сідай, — батько бере справи у свої руки та киває мені на диван. — Спочатку пропоную поговорити. Чим ти займалась і чим можеш займатися в нашому агентстві. Роман підготував список наших вакансій, зараз разом щось підберемо. Я розповів, що ти працювала графічним дизайнером на фрілансі.

Хлопець незадоволено підтискає губи, дістає папірці з теки на столі та сідає якомога далі від мене за журнальний столик. Йому, очевидно, не подобається ідея брати когось на роботу «по блату». Хоч це і донька керівника. Але мені байдуже на всі його амбіції.

— Я займалась ребрендингом візуального оформлення. Включно з розробкою логотипу, візиток, вивісок, візуалу сайту, підбором шрифтів і так далі. Навіть брала участь в розробці концепції.

— Тобто всім одночасно. Чи не страждає якість від такої багатопрофільності? — Роман наївно спробував принизити мене.

— Якщо кількість замовлень тільки збільшується, то очевидно подумати, що клієнти задоволені моєю роботою.

Дивлюсь йому прямо в очі. Хлопець не відводить погляд та підіймає одну брову, а я повторюю за ним.

— Так, стоп, ми шукаємо для Насті місце, а не проводимо тест на профпридатність. В її талантах я не сумніваюсь. Рома, ближче до справи. Ідеї, пропозиції?

— В нас є чудова посада. Світлана Петрівна давно просила ще одного помічника на розробку візиток та буклетів. Думаю, що Анастасія легко впорається з цими обов’язками й також дослідить внутрішній світ нашої компанії.