10.

Я інтроверт - говорити це не моє

Настя

– Ну що? Готова? – звернулась до мене Яра, коли ми вже заходили на подвір’я їхнього будинку. 

– А в мене є вибір? – Відстукуючи зубами, прошепотіла я. У відповідь сестра лише засміялась.

Легко їй, це вона тут прожила все життя і знає всіх членів сім’ї. А я перший раз зустрінусь. Саме сьогодні всі близькі люди зібрались за одним столом. Тато, дві бабусі, тьотя Ліза, друг Яри Максим і Олексій, який прийшов з нами.

Ярослава нічого не пояснила, лише попросила всіх прийти на конкретну годину і пообіцяла познайомити з дуже важливою людиною. І навряд запрошені подумали, що вона хоче привести теоретично мертву сестру.

Дівчина взагалі пропонувала зайти під руку з Льошею і сказати, що життя всіх присутніх кардинально зміниться і нехай думають, що Яра заміж йде. Ледве відговорили. Подвійний стрес до добра не доведе.

Тож, не тягнучи інтригу, сестра одразу потягла мене у вітальню.

– Уявіть,  Ярка заходить і каже: «Знайомтесь – моя дівчина». – Веселий чоловічий голос лунав з  кімнати.

Ярослава лише хмикнула і прискорила рух. Коли ми залетіли в кімнату якась жіночка похилого віку суворо махала кулаком на чоловіка.

– Сергію! Що ти таке… – секундна пауза, коли всі присутні повернулись на шум, – кажеш…

Це були останні слова, а потім весь народ завмер на місці, кожен висловлюючи здивування по своєму. Тишу, яка панувала в кімнаті можна було різати ножем. Настільки густою вона була.

 В голові стола сидів чоловік середнього віку, його статура та постать голови видавали сильний характер. Але мімічні морщинки на обличчі підказували, що він багато посміхається та взагалі людина легкої вдачі. Сергій Петрович – наш з Ярою батько.

По ліву руку від нього сиділи дві пані похилого віку. Одна з вогнем в очах та такою ж вогняною копицею волосся, як в нас з сестрою.  Варвара Андріївна – наша бабуся по татовій лінії. Поруч з нею, підтиснувши губи в одну смужку, сиділа ще одна наша бабуся – Лідія Петрівна. Мама нашої покійної матусі. Біля неї залишалось одне вільне місце.

І останній персонаж сидів до нас спиною – найкращий друг сестри Максим. Але після нашої появи всі прикипіли очима до нас. Олексій, як єдиний, хто не був шокований, спокійно зайшов в кімнату, потис руку чоловікам та сів біля Максима.

Мозок автоматично впізнавав людей, яких описувала раніше сестра, а от серце гупало десь в п’ятках.

А я в котрий раз переконалась, які ж ми з сестрою різні. Вона насолоджувалась увагою, сяяла, наче новорічна зірка та аж пританцьовувала від енергії, яка розривала її. Я ж кожною наступною секундою замикалась все більше.

Як вони всі на мене відреагують? Будуть раді чи навпаки я нагадую трагедію, яка залишила в їхньому серці болючу рану?

Першою не витримала Ярослава.

– Сімейство знайомтесь, Настя – моя сестра. Близнючка, якщо хтось раптом не зрозумів. Настя знайомся. Тато, ба Варя, бабуся Лідія, Макс і… тьотя Ліза.

І справді, в кімнату забігла ще одна дійова особа – пухленька жіночка не високого росту з настільки милим обличчям, як в дитини. В руках в неї була таця з чашками. В наступну секунду кімнату заповнив звук биття посуду. Лише тоді калейдоскоп подій почав рухатись.

Ніби по одному всі повертались у свідомість та розморожувались. Першою прийшла в себе руда бабуся. Під перехресним поглядом вона відсунула свій стілець і підійшла до нас. Пробіглась поглядом, порівнюючи, і міцно мене обійняла.

– З поверненням в сім’ю. – Тихий шепіт долетів до моїх вух. І відпустивши мене, бабуся сіла в м’яке крісло біля стіни. – Ліз, що ти там говорила про німецьке заспокійливе? Принеси, будь ласка.

Вектор уваги одразу змістився на неї. Смикнулись всі. Жінка з милим обличчям одразу кинулась до неї. Ярослава теж одразу побігла до крісла та кинулась на коліна поруч, а я невпевнено підійшла. Що я маю робити в цій ситуації?

– Вам погано? Серце? Викликати лікаря? – з усіх сторін посипались питання.

– Не, - бабуся махнула рукою в сторону столу. – Налий Петрівні.

– Ти не розумієш, – названа Петрівною і бабусею Лідією махнула рукою та вийшла з кімнати. Почувся звук кроків по сходах.

А я розгубилась, не знаючи, що робити далі. Схоже мені таки не раді в цій сім’ї. За секунду до мого рішення втекти підійшов Макс.

– Приємно познайомитись, Анастасіє. – Сліпуча посмішка і хлопець бере мене за руку та цілує. – Мене звати Максим.

Події закрутились таким виром, що я не розумію нічого. Одна бабуся рада, друга ні, Максим навіщось обслинив мою руку.  Дивний хлопець, дивний світ. Що тут відбувається? Заберіть мене звідси.

– Макс, виключи блазня. – Яра повертає мою впевненість легеньким запотиличником хлопцеві. – Не лякай мою сестру, бо я злякаю тебе.

І замість того, щоб обурюватись, сваритися чи ображатися Максим сміється й обіймає Ярославу. Що?!

Можна поставити світ на паузу і попросити Льошу все пояснити? Сенсея сюди терміново. Наче безпомічне котеня стою посеред натовпу і хочу втекти у свою затишну коробку.

З мого місця чудово видно стіл, де залишилось лише двоє людей. Льоша із задоволенням накладає собі салат і одночасно наглядає за всім і зразу. А наш батько тремтячою рукою налив собі коньяку, випив одним духом і на диво впевнено встав та рушив нам на зустріч.

Все, виносіть мене, страшніше вже не буде.

Він зупинився за крок до нас з сестрою, всі інші непомітно відступили, залишаючи нас в імпровізованому трикутнику.

Сергій Петрович допитливо переводив погляд з однієї на іншу і назад. Але в його очах я не могла нічого прочитати.

– Це правда? – Нарешті він зупинився на Ярославі й запитав тихим голосом.

– Ймовірність того, що ми сестри дев’яносто дев’ять відсотків і дев’яносто дев’ять сотих. Тату, це моя сестра Настя. І твоя та мамина донька. – Яра говорила впевненим голосом, але на останній фразі її голос дав півня.