9.

І навіть кастрація кота не зіпсує мою радість

Настя

Після нашої п’янки з Ярою пройшов тиждень. Іноді ми спілкувались телефоном, але на зустріч часу не було. Адже кожна була зайнята своїми справами. В Яри навчання і робота, а я була завалена новим проєктом.

Так незвично було говорити телефоном з кимось. Просто говорити, не домовлятися про зустріч або замовляти щось. А розмовляти довго та цікаво. А ще великим відкриттям для мене стали голосові повідомлення. Сестра виявилась їхньою фанаткою. Вона записувала їх в машині, в магазині, навіть у ванні. Розповідала про своє життя, події, які стались в її житті та як пройшов її день.

Сама того не знаючи, вона приручала мене. Я звикала слухати її голос, звикала до нових імен, вивчала її характер та дізнавалась багато цікавого про життя сім’ї.

І голосові повідомлення мені сподобались. Мені не потрібно думати, що відповісти в той же момент. Я можу спокійно сісти на диван, подумати над телефоном і відписати.

Ми ніби з Ярославою сестри й маємо бути однакові, але ми зовсім різні. Ярослава вогонь, палкий, активний та вибуховий. Вона одночасно скрізь і всюди, заповнює собою простір та людей.

А я ж на її фоні спокійна вода. Спочатку думаю, а потім роблю, зважую свої кроки та люблю проводити час на самоті зі своїми думками. Хоча іншого життя я й не пробувала.

Думки ковзали по моїй свідомості, поки я ковзала олівцем в блокноті. Перед очима вимальовувався майбутній логотип ювелірної фірми. Котрий раз малюю його вже, але все чогось не вистачає.

В мене замовили повний ребрендинг, а це означає, що вже тиждень я прокидаюсь та засинаю з назвою компанії на устах. Вдень обговорення концепції, узгодження шрифтів, кольорів та стилів, а вночі робота в графічних редакторах.

Кров в моїх венах змінилась на каву, і я більше стала схожа на зомбі, ніж на живу людину. Льоша з переляку кинув в мене шоколадкою, хоча можливо це був жарт.

А як пролетів тиждень я навіть не помітила. А це лише початок роботи. Хоча радує те, що основну концепцію ми затвердили, потрібно тепер все зробити та довести до ладу. І вже не обов’язково так шалено поспішати.

В навушниках ревів рок, допомагаючи мені працювати. Музика, як моя чарівна паличка завжди допомагає втекти від зовнішнього світу, зануритись в себе, знайти відповіді.

Але зараз за голосними звуками я не чула навіть власних думок. На задньому фоні копошилась Аліса, вмощуючись на своєму місці. Схоже вона вже встигла сходити на кухню поїсти та повернутись на місце.

У відповідь забурчав мій живіт, натякаючи, що я останній раз їла… Загалом їла… Якось. Вчора так точно. Мабуть.

З важким зітханням виринаю зі свого світу та знімаю навушники. Замість тиші в мої вуха потрапляє одночасно дзвінок телефону та грюкіт у двері. Я когось затоплюю чи що?

На телефоні світиться фото Ярослави й близько десяти пропущених дзвінків від неї ж. Ой.

- Нащо глухому телефон. – Занадто спокійно говорить дівчина, як тільки я беру телефон. Грюкіт у двері припиняється.

- Я була в навушниках. – Пищу у відповідь. Який сором, залишити сестру під дверима та ігнорувати дзвінки.

- Відкривай двері, я прийшла. – На цих словах дзвінок вибили, а я побігла відкривати двері.

На сходовій клітці стояла захекана і трохи зла Яра. Склалось відчуття, ніби вона бігла до мене від дому. При цьому не перебираючи дороги. Розтріпане волосся, брудне взуття та одягнута на виворіт сорочка. Такою я її ще не бачила.

- Що трапилось?! – Не можу навіть уявити, що такого могло трапитись, щоб вона прибігла ось так.

У відповідь в мене кинули великим жовтим конвертом з логотипом лабораторії. Ще досі запакованим.

Результати аналізів! Конверт поважчав на купу кілограм за секунду. Як отруйну змію, я несла його в кухню. Куди вже попрямувала Ярослава.

- Чай? – Ми обидві не поспішали його розпаковувати. Ніби й не було кілька хвилин тому скаженого  стуку та десятка дзвінків. Сиділи за столом та поглядом гіпнотизували наше джерело тривог.

- А є щось міцніше? – Не відводячи очей запитала… Сподіваюсь сестра. Я вже так звикла її називати сестрою. А один клаптик паперу може все забрати назад.

- Кава.

- Тоді нехай буде чай.

Ми випили чаю, закусили цукерками й ні одна з нас не наважилась не те, що відкрити конверт, а навіть запропонувати це зробити.

Завжди активна Яра дивилась зляканими очима та нервово стискала руки.

- А давай Льоші подзвонимо? Він це все заварив. – Неочікувана ідея прийшла мені в голову і я її одразу озвучила. Ярослава моментально підтримала і вже згодом ми рахували хвилини до приходу ветеринара.

- Що сталось?! – Хлопець влетів до кухні за десять хвилин. – У вас такий голос був, ніби наближається кінець світу.

Про поспіх, з яким Олексій збирався, говорила медична рукавичка на лівій руці.

- Ось. – Я одним пальцем підсунула конверт до хлопця.

- Ви лише через це мене викликали? – Здивування та обурення хлопця можна було на хліб намазувати.

- Я переніс через вас кастрацію кота. – Льоша почав свою нотацію, паралельно розпаковуючи конверт. – А щоб ви розуміли в бідної тваринки стрес. Уявляєте, як йому там лежати, очікуючи судного часу. Ймовірність того, що власники зразків є сестрами/братами становить дев’яносто дев’ять і багато дев’ять після коми відсотків. Вітаю. Можна я пішов?

- Що? – В унісон вирвалось з нас.

- Сестри ви, сестри. Ймовірність того, що у вас однакові батьки майже сто відсотків. Вітаю. Все, я пішов до кота. Двері захлопну за собою.

На цьому Льоша поклав результати аналізів на стіл та покинув нас. А ми продовжили сидіти.

- Хоч би якось підготував. – Перша відмерла Яра. – Спочатку про кота, потім сестри, а потім знов про кота. Як тут зрозумієш.

Я посміхнулась у відповідь. Сестра засміялась, я зареготала. З веселощами з нас виходила напруга, ті всі нерви, що панували в головах та страхи. Я таки маю сестру! Ми зустрілись!