7.

Якщо не можеш нічого змінити, то розслабся та отримуй задоволення.

*додала в пролозі кілька слів від Насті*
Настя

Я бігла, не відчуваючи землі під ногами. Ноги вже перестали посилати сигнали втоми, відкрилось сьоме дихання, але мені було все мало.

Найкраще емоції виганяє спорт, доведено роками практики. А сьогодні я вирішила добити себе. Після п’ятнадцяти кілометрів пробіжки пішла на спортивний майданчик і займалась до втрати пульсу.

І що найбільш образливе – думки не пішли геть. Так, емоції перестали вирувати й розривати голову, але заховались по кутиках душі. Навіть впавши у ванну з водою, я продовжую думати про сьогоднішню зустріч.

- Ярослава… - З цим словом на устах я занурююсь з головою у гарячу воду, ніби надіюсь забути. Угу, три рази. І ще раз згадала та забула. 

Це не може вкластись в голові. На світі існує ще одна така ж людина як я. І за іронією долі це не може бути збіг. Льоша сам казав, що вона з Житомира. Яка ймовірність, що дві дівчини, схожі, як дві каплі води, одного віку та з одного населеного пункту виявляться не родичами?

Отже, в мене є сестра… Так дивно. Все життя я думала, що немає жодної рідної душі, я одна в цілому світі. А виходить в мене є близнючка. І напевно батьки… А може ще брат або сестра… І бабусі та дідусі! Дядько або тітка! Кузени!

- О Боже, я не одна в цьому світі! – Істеричний сміх крізь сльози таки прорвався.

Але що робити я так і не вигадала за весь вечір. Навіть про роботу забула. Як мені потрібно себе вести? Можливо мені не будуть раді?! Та й не зрозуміло, як же я виявилась одна, без сім’ї. І хто взагалі моя сім’я.  Олексій щось розповідав, але на місці цієї інформації в голові пустий дзвін.

Щоб дати мозку відпочити я зайнялась малюванням. Маленьке хобі, яке переросло в роботу. Відпустивши думки я натхненно водила олівцем та виводила лінії обличчя. Зовсім скоро вималювався мій портрет. Хоча я ніколи так не посміхалась – радісно, щиро, ніби сьогодні найкращий день мого життя. Отже, з малюнку мені посміхається Ярослава.

Сестричка, про яку я мріяла все життя. Ну гаразд, я мріяла про брата, але навіть сестра це в тисячу разів краще, ніж нічого.

Я обійняла портрет та закрила очі. Спогади  посипались, як із порваного пакета. Маленька дівчинка, яка незграбно малює картину – тато, мама, вона та братик, світить сонечко, росте травичка. Ось її малюнок нищать, рвуть на шматки та топчуть інші діти. Сім’ї, які не стали для неї рідними. Умови, в яких не побажаєш жити навіть ворогу.

Замкнений в собі підліток не випускає з рук олівець. Це ж такий зручний спосіб відгородитися від світу. Під час малювання Настя уявляла нові компанії, кафе, кінотеатри, магазини та малювала їм логотипи, вивіски, візитки. В її фантазіях вона була художником, який фарбами малював красиві таблички з назвами магазинів. І щоб обов’язково в неї був великий мольберт та ціла майстерня, де б її роботи зберігались.

І сталось чудо. Молодий хлопець, що приїхав до дитячого будинку на практику побачив блокнот Насті. І замість того, щоб викликати психолога він запропонував намалювати логотип та вигадати концепцію для кафе. Потім був магазин одягу, продуктовий, кінотеатр.

А потім Андрій почав вчити здібну дівчинку основам графічного дизайну. Може він бачив великий талант, може забавлявся та грав у великого вчителя, але початок було покладено. І Настя не заставила себе чекати, вже через кілька місяців з’явився перший клієнт. Рік потому дівчина назбирала на курси, а за два придбала новесенький графічний планшет замість старого планшета Андрія.

Андрій міг би нею пишатися. Він єдиний бачив в Насті особистість та перспективного дизайнера і не прогадав. Жаль, що він так і не побачив народження Астри Вільхівської, адже його молоде життя забрала автомобільна аварія.

І ось через багато років самотності з’являється сестра. А з нею інші родичі, про яких я навіть не знаю. Чи варто пускати їх у своє серце, чи краще сприйняти, як звичайний факт біографії. Можливо на знайомстві все й закінчиться?

Розсердившись на себе, б’ю кулаком по дивані. Скільки можна прокручувати одне й те ж в голові!?

Ти можеш щось змінити? Ні. От і чекай на результати тесту. А там буде видно.

Нехитрій філософії мене навчило життя. Якщо не можеш нічого змінити, то розслабся та отримуй задоволення. Тож беремо себе в руки й впевненою ходою за роботу.

Покидаю своє улюблене підвіконня та повертаюсь за стіл до ноутбука. Робота сама себе не виконає. Однак я встигла лише відкрити роботу, як пролунав дзвінок у двері.

Вперше за все моє життя! Тож йти до дверей було максимально незвично. Як там заведено? Спочатку подивлюсь у цей спеціальний круглий отвір.

За дверима стояла Ярослава. Своєю неочікуваною персоною. Вона нервово закушувала губу, поправляла лямку рюкзака на плечі та була на межі втечі.

Кілька секунд я намагалась зрозуміти, що відбувається. І придушивши внутрішнього перфекціоніста-інтроверта відчинила двері. Сестру не впускати якось неввічливо. Хоча велике питання, як вона тут опинилась.

- Привіт. – Ярослава старанно відводила погляд від моїх очей та стискала в руках телефон. – А мені твою адресу дав Льоша.

- Привіт. – Я змогла витиснути з себе ще менше слів. І що робити далі слабко уявляла. Ситуацію врятував телефонний дзвінок від Льоші. Вибачившись перед Ярою, я прийняла дзвінок.

- Привіт, це твій Сенсей. До тебе зараз приїде Яра. Це називається в гості. – Хлопець швидко затараторив інформацію мені на вухо. – Ввічливі господарі запрошують у квартиру гостей, пригощають та розмовляють. Тому коли вона прийде…

- Вже. – Лише встигаю вставити одне слово і монолог продовжується.

- Ага, вмикай на гучний зв’язок. Яра, сонце моє зеленооке, заходь і відчувай себе, як вдома. Ситуацію "гостина" ми з твоєю сестрою ще не проходили, тому нічому не дивуйся й удавай, що так і треба. Або підказуй. Не чужі ж люди, так би мовити. Все залишаю вас, багато не пийте. О, і останнє, краще замовте доставку їжі, безпечніше буде.