5.

Вечір в хату! Ось я приніс вам трошки пригод! І ой вибачте. Випадково вилив все на вас. І пішов, бувайте. 

- Ідеально! – Видихнула я, нарешті підібравши один з кольорів для проєкту, — чи цей краще? Аліса, — повертаю голову до улюблениці, яка солодко сопіла на своєму місці, — чому так важко бути перфекціоністом?

Моя дівчинка підняла голову, сонно покліпала очима та знову повернула голову на лапки. А я пішла на кухню заспокоювати нерви ромашковим чаєм. І хто сказав, що робота графічного дизайнера спокійна. Покажіть мені його, якраз треба виплеснути енергію.

Заварюю чай та заповзаю в інстаграм, не те щоб я там вела свою сторінку чи спостерігала за друзями або знайомими. Там моя робота, спілкування з великою кількістю замовників та реклама моїх робіт.

Ну добре, все ж таки слідкую за одним другом. З нашої першої спільної подорожі з Льошкою в дитячий будинок пройшло трохи більше як місяць. За цей час він впевнено зайняв місце мого найкращого друга і єдиного.

І справді зайнявся моїм «вихованням», як зі сміхом він називав виведення мене в люди. Ми відвідали кілька кафе, театр, сходили на ковзанку та ролики, поганяли на машинках, погуляли по кількох музеях. Кожна його пропозиція була цікавішою за попередню.

Непомітно для себе я почала чекати його повідомлень, де загадками було вказано куди ми йдемо наступного разу. В нас не було жодної романтики, ми платили кожен за себе і поводились як друзі.

Кілька разів хлопець спокійно казав, що я виглядаю жахливо і заставляв йти переодягатися. А одного разу навіть пхнув свій ніс в мою шафу. Наступного дня потягнув по магазинах, захопивши молодшу сестру Діану, яка допомогла мені трохи змінити гардероб. Але познайомитися з нею нормально не вийшло, дівчина вийшла до нас лише на годину, поки був обід. Вона трудилась в одному з магазинів одягу адміністратором.

Хоч Олексій змінив моє життя, приніс сміх, зустрічі, розваги, але це було лише один або два рази за тиждень. Решту часу я так і проводила на одинці. Компанію складали лише вірна Аліса, ноутбук та гарячий чай, що хоч трохи обігрівав моє серце.

Все більше вечорів я почала проводити на улюбленому підвіконні, закутавшись в плед та споглядаючи нічне місто. Воно жило, вірило, розчаровувалось та святкувало. За вікном люди зустрічалися, розходилися, одружувалися та народжували дітей.

А я… Я шукала сенс в житті. Кажуть, якщо його шукаєш в тебе вже проблеми. Хоча їх в мене теж не було… Як і цілі на життя. Ні цілей, ні мрій, нічого, що могло б мене порівняти зі звичайними людьми.

Якщо раптом я зникну ніхто й не помітить. Лише Аліса, яка залишиться одна і можливо Олексій. Та й той пошукає трохи та заспокоїться. В глибині душі я підозрювала, що я для нього як цікава загадка й одночасно іграшка. Грається мною як лялькою, вчить як поводитися в суспільстві й ліпить те, що б сподобалось.

Але одного разу він награється і наше спілкування повільно закінчиться. Непотрібна іграшка відправиться на смітник. Напевно я мазохістка, бо боюсь того моменту і в глибині душі розумію, що чекаю. Щоб остаточно переконатися – добрих людей не існує, лише корисливість та використання один одного у своїх цілях.

Помічаю як в чашку з чаєм щось капає, невже сусіди нас затоплюють? Переводжу погляд на стелю, але вона суха. Доторкаюсь рукою до обличчя і розумію, що з моїх очей котяться сльози. Вони визнають мою нікчемність.

Від сумних думок вириває писк телефону, прийшло повідомлення від Олексія.

«Нічого на завтра не плануй. Зустрінемось в нашому кафе, пропоную о 17:00»

Мене вистачає лише на коротке повідомлення «Ок». Допиваю чай та повертаюсь в кімнату, робити роботу немає натхнення, та й час підходить до вечірньої прогулянки з Алісою. Тож переодягаюсь в спортивний костюм та йду вибивати свою дурість спортом.

Ввечері як завжди приповзу та впаду на ліжко, без думок та з бажанням чимось зайнятися. Ідеальний час для монотонної роботи, на жаль, вона теж є в дизайні.

Наступний день пролетів повз мене. Робота захопила всю увагу, навіть прогулянка з собакою скоротилась до мінімуму. Бо мені прийшло термінове замовлення. Дивно буде сказати, що я його вирішила зробити не через гарну ціну, а через велику складність? Тоді я здивую вас ще більше, замовники просили за невелику суму зробити складну роботу.

Я погодилась, адже давно перестала вестись лише на цифри. Сума на моїй картці давно вже радує око гарними цифрами й все збільшується. А витрачати ті гроші мені й немає куди. Чим складніша робота, тим менше часу я думаю.

Але повернемось в реальний світ, треба погладити себе по голові, що поставила будильник на 16:00, бо навіть не помітила б як пропустила зустріч з другом.

В третє зазираю в шафу, ніби там щось з’явиться нове. Погода та ще мокрі після прання речі залишили мені дуже обмежений вибір одягу. І як я могла забути витягнути прання з машинки? Спортивний костюм, спортивний костюм або допотопна футболка та такі ж джинси. В кафе в спортивному все ж йти не кращий варіант, тож залишаю свій вибір на футболці та натягую трохи вогкі ще джинсові шорти. На вулиці жара, швидко висохнуть.

До кафе приходжу на п’ять хвилин раніше та замовляю собі морозиво, ідеально, щоб трохи охолодитися. Відвідувачів не так багато, тому мені швидко приносять моє замовлення.

Захоплююсь смакотою та блаженно закриваю очі. Ідеальної консистенції ванільне морозиво просто тане в роті. Розплющую очі лише коли чую якийсь шум поряд.

Ложка вилітає з моїх рук і падає на стіл розбризкуючи морозиво. Однак я цього навіть не помічаю. Перед мною стоїть Олексій і щось натхненно розповідає, суті я не вловлюю. Бо поруч нього стою… Я. І дивлюсь на себе шокованим поглядом.

Така ж струнка яскраво руда дівчина, з сіро-зеленими очима та веснянками. І щось мені підказує, що її родимка на шиї знаходиться на тому ж місці, що і в мене.

Нас відрізняв лише одяг, адже на ній було коротке плаття зеленого кольору та акуратний макіяж на обличчі.