1.

Ніколи не знаєш, де зустрінеш людину, яка змінить життя. Можливо в магазині, можливо в перукарні або ж у ветеринарній клініці?

- Анастасіє, доброго дня! Раді вас бачити в нашій клініці, проходьте в кабінет до Олексія Сергійовича, - люб’язно розпливлась в посмішці адміністраторка ветеринарної клініки.

Я ж намагалась не корчити дуже в’їдливу посмішку, але напевно вийшло не дуже. Ну добре, ввічливість не мій коник та й враховуючи скільки коштують візити в цю клініку я можу хоч посилати всіх під три чорти, будуть мовчки ковтати та посміхатися.

Якби не якість послуг та два кроки від дому, ноги б моєї тут не було. Адміністраторка це пів біди, проблеми на мою голову сипались від молодого лікаря. Ось і зараз він зустрів мене посмішкою у всі тридцять два білосніжних зуби й кивнув головою на вже готову каву з цукерками.

Словами важко передати з яким задоволенням я б вибила ті зуби й вилила на голову каву. Але, на жаль, кримінальний кодекс України був категорично проти.

Будь-яка дівчинка на моєму місці пищала б від щастя. Молодий, красивий, з почуттям гумору. Ще й перспективний, адже він єдиний син власника клініки. Про купу його переваг мені розказала та ж дівчина на рецепції. Аліна чи Ангеліна, оцінила моє мовчання, як безкрайню цікавість і годину поспіль розповідала, який він ідеал.

Та ще й він грав на моїй психіці. З дитинства нас вчили, що потрібно доїдати все, що лежить на тарілці й бути вдячними за все. Вбивали цвяхами в наш мозок та вкручували саморізами у свідомість. Тому я не могла відмовитися від кави, яку приготували спеціально для мене.

Не знаю, як він здогадався про мою слабкість, але із задоволенням цим користувався.

Хоча сьогодні він якийсь, на диво, дуже чемний. Кинув лише своєю посмішкою, привітався, запросив за стіл та зайнявся собакою. Заговорював моїй дівчинці зуби, гладив та обережно робив всі процедури з пораненим вушком.

Варто сказати, що ветеринар з нього відмінний. За весь час спілкування з собакою жодного погляду і слова в мою сторону, лише кілька питань, що стосувались домашнього лікування.

За пів години я встигла випити каву, з’їсти кілька цукерок та поковзати поглядом по кабінету. Мене не хвилював цей лікар, скоріше бісив своєю увагою. Не хвилювала Аліса, бо я знала, що вона вже практично в порядку.

Я шукала той самий відтінок для рекламного банера. В моїй голові це мало бути щось середнє між коричневим та зеленим, але всі спроби підібрати його виявились марними. Тож я шукала цей колір в реальному світі. Іноді таке зі мною траплялось, я робила фото на свій новенький айфон та переносила саме ТОЙ колір в програму.

Цей колір кушетки доволі схожий на потрібний… Якщо його трохи висвітлити та додати кілька відсотків зеленого…

- Анастасіє! – Голосний вигук повернув мене в реальний світ. Ще й так, що я підскочила на кріслі та ледве дістала душу з п’ят. Хто ж так кричить на вухо?!

- Вибачте, - трохи зніяковів хлопець під моїм сердитим поглядом, - але ви не реагували на мої слова кілька хвилин. Вухо практично зажило, я припишу вам новий гель, мажте його двічі в день та через кілька тижнів буде, як новеньке.

- Так, звичайно, дякую! – Прокоментувала я все й відразу і зробила спробу встати й втекти від цього погляду, який гіпнотизував мене.

- Можна вам задати ще кілька питань? – Його голос вбив мої надії та приклеїв назад до стільця. Ну що тобі знову від мене треба? Може мені варто сказати, що я лесбіянка? Тоді ти від мене відчепишся?

Кидаю втомлений погляд йому в очі, щоб відчув все моє небажання тут сидіти й зависаю.

- Ідеально! – Вириваються мої емоції, це ж бінго! Саме той, ідеальний колір, який мені потрібен. Схоже, що бентежу своїми діями хлопця, але плювати, в нього очі того самого відтінку, що мені потрібно! Швидко дістаю телефон, налаштовую камеру і приходжу в себе. Буде напевно якось неввічливо якщо я без дозволу полізу фотографувати його око.

- Вибачте, не зрозумійте мене дивно, - намагаюсь підібрати слова, щоб пояснити свою поведінку, - але можна я сфотографую ваше око?

Переводжу трохи зніяковілий погляд на ветеринара та продовжую.

- Я займаюсь графічним дизайном і зараз підбираю головний колір в один проєкт, відтінок ваших очей підходить ідеально.

Олексій Сергійович дивно на мене коситься і нічого не відповідає. Аби ще в дурку не подзвонив. Мене і туди хотіли відправити в дитинстві, більше не хочу. Бачу, що підбирає слова для відповіді й випалюю:

- Я готова заплатити. – Святі небеса, що я говорю? Давайте я заплачу за те, що сфотографую ваше око? Система знову зависла з відкритим ротом.

- Добре, фотографуйте, нічого не потрібно, - нарешті вилітають з нього бажані слова. І поки він не передумав роблю кілька кадрів та прошу ще повернути голову до світла.

О так, схоже сьогодні проєкт буде готовий. Якщо нічого не піде боком. В роботі я перфекціоніст, поки не буде ідеально – не відправлю. Може й тому більшість моїх робіт приймають без правок.

Щоб знову не залипнути в думках ховаю телефон та переводжу погляд на хлопця. Нехай вже ставить свої питання, якщо він так люб’язно мені допоміг.

- Перше моє коронне питання… Заводить свою коронну пластинку. Навіть не хочу слухати й хитаю головою. Кожного разу він кличе мене кудись.  На каву, чай, в кіно, театр, на ролики й все, що спаде на думку.

Це схоже на ритуал, який приносить йому задоволення та бісить мене. Кожного разу нове місце та моя категорична відмова.

- Не зрозумійте мене, будь ласка не правильно… - Вперто продовжує, поки я розглядаю варіанти втекти, - але чи не хочете відвідати зі мною дитячий будинок?

- Що?! – Шокований викрик зривається з моїх вуст. Він кличе мене в одне з тих жахливих місць, які сняться в кошмарах?

- Мій батько благодійник, він допомагає дитячим будинкам, - швидко починає говорити, - і сьогодні я маю завезти чергову допомогу в один з них. А там є одна дівчинка – Олеся, їй всього сім років. І її мрія погуляти з великою собакою. Вона мріє про хаскі, але ваша Аліса дуже на неї схожа. І я подумав…