РОЗДІЛ ХХ - АНЯ

– Я ж правильно сказала? – запитала Соня відразу після того, як поклала слухавку.

– Угу… – сумно відповіла. – Правильно.

Мене раз від разу кидало у сльози. Було дуже сильно прикро та ще більше боляче.

– Чого ти? Все добре, – заспокоювала Соня.

– Я же його люблю…

– Може любила…? – подруга подивилась мене в очі.

Я помахала головою та відповіла:

– Люблю…

– Воно пройде… – продовжувала заспокоювати Соня. – Воно пройде…

– А якщо ні?

У вечері я поверталася додому. Майже підійшла до під’їзду, як побачила біля Дениса. Він швидко йшов у мій бік.

– Аня…! – крикнув він. – Почекай. Будь-ласка!

Я рішила швидко зайти, але не встигла.

– Відпусти! – сказала я, коли він взяв мене за руку. – Та відпусти!

– Прошу, послухай. – просив хлопець.

– Я кажу пусти! – продовжувала я.

На мій галас підійшло три хлопця.

– Ей, пацан, проблеми?! – запитав один із них.

Денис мене відпустив та повернувся до них

– Ні, ні… Все добре, – швидко відповіла я, ставши біля Дениса. – Це мій хлопець.

– Зрозуміло… – кинув другий із трійки та вони пішли далі.

– Дякую, – промовив хлопець.

– У тебе дві хвилини, – гордо мовила. – Говори.

– Аня, вибач мене, що ми давно не бачилися. У мене дійсно багато роботи.

– А дівчина у кафе?

– Це дочка батькового партнера. Мене попросили, чи навіть заставили із нею погуляти.

Я стола мовчки, майже без реакції.

– Ти віриш?

Я не знала, що робити. Вірить чи ні? Але, з іншого боку, він прийшов серед ночі.

– Вірю, – тихо відповіла.

Денис мене обняв. Його долоні були теплі, а подих гарячий і трохи пришвидшений.

Я стояла, заплющивши очі, притулившись щокою до його грудей. Серце стукало, віддаючись десь у ребрах.

– Мені потрібна тільки ти, – прошепотів Денис, ледь нахилившись. – Ти віриш?

Я кивнула. І не змогла втримати усмішку.

– Я більше так не можу, – тихо додав він. – Без тебе все… ніби без кольору.

Я підняла голову й подивилась йому в очі.

– Ти дурак, – сказала я. – Але мій дурак.

Він засміявся.

– От тепер точно вірю, що все буде добре.

Ми стояли під ліхтарем, що блимав. Ніч була теплою, як плед у дитинстві.

– Пішли, – мовила я. – Але не мовчи дорогою.

– Гаразд, – усміхнувся він. – Я можу почати з того, що обожнюю тебе з першого   погляду.

– Це я ще перевірю… – сказавши, ми пішли. Поруч.

Ми йшли повільно, мов боялися, що ніч закінчиться надто швидко. Наші тіні ковзали по асфальту, переплітаючись, як руки, що ще трохи соромилися торкатися одна одної.

– Аня, – сказав Денис після хвилини мовчання, – я тоді справді не хотів тобі брехати. Просто не знав, як сказати.

– Тоді треба було сказати хоч щось. Мовчання – теж не вихід.

– Я розумію… – він зупинився. – І якщо колись знову зроблю щось подібне – не мовчи. Говори.

Я зупинилася теж. Подивилась на нього серйозно.

– Я не хочу бити. Я хочу, щоб мені більше не довелося думати, що я тобі не потрібна.

– Ти мені потрібна. Як повітря. Як кава зранку. Як сенс.

Я посміхнулася. Але всередині ще лишався трішки лід. І біль, який не минає в одну мить.

– Побачимо… – прошепотіла я. – Все побачимо з часом.

Він кивнув.

– Я готовий чекати. Тільки будь поруч.

Ми знову пішли далі, мовчки та тримаючись за руки.

Денис провів мене до мого під’їзду. Ми зупинилися на кілька секунд, не знаючи, що сказати наостанок. Я мовчки кивнула і зайшла. Хлопець теж пішов.

Я піднялась на ліфті та зайшла у квартиру. Батьки вже відпочивали, а Богдана, таке як, ще не було.

Я Скинула кеди, повісила сумку, пройшла до кімнати. Увімкнула нічник. Світло було тьмяне, майже оранжеве. Пройшла до вікна, відсунула штору.

Я сіла на ліжко, дістала телефон, прочитала останнє повідомлення.

Соня: Напиши, як будеш дома. І як ти взагалі?

Аня: Вже вдома. Жива.

Я думала, говорити про Дениса чи ні?

Переодягалася в піжаму, пішла почистити зуби. Потім лягла під ковдру й довго крутилася. Зрештою решт узяла телефон до рук.