РОЗДІЛ ХІХ - ДЕНИС

Я прокинувся десь після дев’ятої. Голова боліла, як після безсонної ночі, хоча я спав… Начебто. А може й ні. Точно не знаю. Пам’ятаю, як лежав півночі, крутився та гортав YouTube.

У мою кімнату зайшов тато.

– Досить спати! У  мене зустріч із партнером, а в нього дочка. Тому сьогодні погуляєш із нею

– А… як…

– Досить розмов! Чекаю на сніданку.

Я ще хвилин п’ять лежав, до поки на мій телефон не прийшло повідомлення. Не встаючи із ліжка, я взяв телефон та подивився повідомлення.

Аня: Привіт. Ти сьогодні вільний? Може, нарешті побачимось? Я скучила.

Я не чекав, а відповів одразу:

Ден:  Я теж скучив, але вибач, не вийде. Роботи купа. Допомагаю батькові. Потім якось, добре?

Аня: Добре.

Я одягнувся та спустився. Після сніданку почистив зуби, умився. Через дві години до нас на вечерю прийде партнер батька, і мені прийдеться бавити його дочку.

Я був не дуже радий, але мовчав, бо що я батьку мав сказати? Що знову не зможу? Що батько вчергове вирішив, що мої стосунки — це так, дрібниця, яку можна скасувати заради когось із грошима?

Нарешті прийшов цей партер із своєю дочкою. Вона оказалась одного віку зі мною. А звали її Даша.

Нам запропонували пройтись містом. Я не сильно хотів, але дівчина майже пищала. А глянувши на погляд мого батька, я миттєво зрозумів, що відпетляти не вийде, тому пішов одягатись.

Ми вийшли з дому. Даша весь час говорила без зупинки – про школу, улюблені фільми, музику. Я слухав, кивав і час від часу усміхався, хоча думав про зовсім інше. Ми йшли повільно, і за три години ходьби дівчина заморилася. Тому я запропонував сісти в кафе. Вона погодилась.

Ми зайшли у перше зустрічне кафе та сіли за столик біля вікна. Даша замовила собі великий капучино з шоколадною посипкою, а я – зелений чай.

– Ти часто гуляєш містом? – поцікавилася вона.

– Не дуже, – відповів. – Рідко.

Вона розплющила очі:

– А друзі є? Чи може дівчина?

– Є, –  зізнався я. І друзі, і дівчина.

Ми поговорили ще трохи, і я почав помічати, що вона насправді непогана співрозмовниця. Вона була щира і весела, і, можливо, ця зустріч не така вже й погана. Хоча краще було б із Анею.

Після закладу ми знову вийшли на вулицю. На годиннику близько восьмої години. Тому пора додому. Я викликав таксі, і через пів години ми були біля вхідних дверей у мій житловий комплекс.

Ми піднялись на верхній поверх, пройшлись коридором та увійшли до квартири. У середині мій батько та батько Даші про щось розмовляли. Ми ще декілька хвилин посиділи у мене в кімнаті, як Даша та її батько поїхали.

Після цього я пішов до ванної, ввімкнув воду. Спершу вмив обличчя холодною водою. Потім почистив зуби. Після цього прийняв душ. Після душу витерся рушником.

Одягнув піжаму, підійшов до ліжка. Поставив будильник на завтра і ліг, обгорнувшись ковдрою. Але згадав про Аню і вирішив написати повідомлення.

Ден: Привіт! Як ти?

Щось Аня не відповідала. Напевно, спала.

Ден: Якщо спиш, то вибач. На добраніч.

Я поклав телефон на ліжко, ліг і втупився в стелю.

Наступного ранку я прокинувся від прибирання. Наша домробітниця пилососила у коридорі. Я пролежав ще годинку у ліжку, бо сильно хотів ще спати.

Все ж, другий раз, коли прокинувся, я встав із свого ліжка та поплівся у ванну кімнату. Після ванної направився на кухню. Тут не було нікого. Я не знайшов  якусь їжу, тому зробив бутерброд. А Вже після чаю із бутербродами я все ж вирішив пошукати когось дома.

– Тато! – гукав я. – Мамо!

Я обійшов усю квартиру, гукаючи батьків. Потім помітив, що двері у ванну кімнату на другому поверсі були трохи відкриті, і звідтіля світилась лампочка.

– Тато… Мамо… – повторив, але на цей раз уже тихіше.

Підійшовши максимально близько, я відкрив двері та помітив там нашу домробітницю. Жінка прибирала у навушниках, тому мене не чула.

– Ой…! – скрикнула вона, знімаючи один навушник. – Налякав!

– Вибачте!

– Тобі щось потрібно?

– Так… А ви не знаєте, де мої батьки?

– Знаю! – відповіла жінка. – Вони із ранку на відкритті магазину.

– А коли будуть?

– Не знаю. Вибач, мені потрібно працювати.

– Так, звісно…! Дякую!

Я повернувся до кімнати. Сів на крісло та розслабився. Але я згадав, що Аня не відповіла. Я відкрив чат, а там написано, що вона була у мережі давно. «Стоп!» – я напружився. Вона мене що… заблокувала?! Мій висновок підтвердився після багатьох дзвінків.

– Ха…! Дійсно заблокувала, – сказав у голос сам для себе. – Та ні… Чи так?

Я ще кілька раз набрав, але знову тихо. «Може подзвонити Соні?» – подумав. І не лише подумав… Уже через якусь там хвилину я знову стояв із телефоном біля вуха. Гудки йдуть…