РОЗДІЛ XVІІІ - АНЯ

Я сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Минуло вже три дні з того вечора, коли я була вдома у Дениса. Ми тоді довго розмовляли, сміялися, було затишно. Але з того часу ми з хлопцем не бачилися. І хоч іноді переписувались, цього якось не вистачало.

Я подумала, що, мабуть, варто запропонувати зустрітися. Нічого особливого — просто посидіти разом у кафе, як раніше.

Аня: Привіт, я так скучила за тобою. Може ввечері сходимо в кафе?

Він відповів майже одразу. Я усміхнулась, коли побачила повідомлення, але усмішка швидко зникла.

Ден: Я теж скучив, але вибач, не вийде. Роботи купа. Допомагаю батькові. Потім якось, добре?

Я трохи подумала, перед тим як написати у відповідь. Було трохи прикро, але не смертельно. Буває.

Аня: Добре.

Відклала телефон і лягла на спину. Просто дивилася в стелю. У голові не було ні злості, ні образ – тільки спокійне: «Ну, значить, не сьогодні».

Після його відповіді я поклала телефон на ліжко. Коротке «добре» зависло в повітрі, як невимовлене запитання. Здавалося, що Денис починає втрачати до мене інтерес. Ці думки ледь торкнулися, як укол.

Я одразу ж спробувала прогнати їх. Ну яка ще втрата інтересу? Просто допомагає батькові, роботи багато, справді не до зустрічей. У кожного бувають такі періоди. Це ж нормально, правда?

Але вдома залишатися не хотілося зовсім. Все ніби тиснуло: і стіни, і тиша, і навіть чай, який вистиг у чашці. Хотілося просто вийти, змінити обстановку, не сидіти на місці.

Я взяла телефон і швидко набрала варіант «Б» — Соню. Ми теж не бачилися вже давно. Пора б.

– Алло, Сонь, привіт! – сказала я, коли вона взяла слухавку. – Ти сьогодні вільна? Підеш у кафе?

– Привіт! Ну не знаю… – відповіла вона з тією звичною нотою вагання. – Та ладно, вмовила!

Я усміхнулася. Оце мені й треба було. Ніяких пояснень, жалісних слів. Просто піти в кафе з подругою – як раніше.

Ми зустрілись біля нашого улюбленого кафе. Соня обійняла мене легко, по-дружньому, і ми зайшли всередину. Знайшли столик біля вікна, де завжди було світло й затишно. Замовили чай і тістечка, як завжди – щось знайоме, просте, без зайвих слів.

Я довго мовчала, потім почала потроху говорити. Розповідала, як мені бракує Дениса. Що вже кілька днів ми не бачились, і як усе стало якесь… порожнє. Ні сварки, ні проблем – просто тиша. Скучно, одноманітно, ніби щось змінилось із кращого на гірше.

Соня слухала уважно, кивала, час від часу щось вставляла. Вона завжди вміла слухати.

Аж раптом вона нахилилася трохи ближче і тихо сказала:

– Ань...

Я підняла на неї очі.

– Не хочу тебе тривожити, але... поглянь праворуч, у глибину залу.

Я обернулась.

Спершу мені здалося, що бачу примару.

Там, у глибині залу, за другим столиком… сидів Денис. Мій Денис. Поруч – білявка. Вони сміялись. Вона нахилилась до нього, щось сказала, а він відповів – так, як зазвичай відповідав мені. Легко. Ніжно. Безтурботно.

«Мій Денис із якоюсь білявкою?» – лише ця думка промайнула в голові. І зависла.

Я вже не чула, що сказала Соня. Не відчувала підлоги під ногами. Все навколо наче зникло  залишилось тільки це зображення, ніби вирізане з ножем у пам’яті.

Біль прийшов раптово. Не фізичний – інший, той, що ріже зсередини. Жахливо. Пекуче. Нестерпно.

Я різко підвелась. Куртка залишилась на спинці стільця, та мені було байдуже. Я просто вийшла – ні, вибігла з кафе, ледве стримуючи себе, щоб не задихнутись від сліз.

Все пливло перед очима. Люди, вулиці, світло – все було розмитим, ніби я провалювалась кудись у воду, з якої не знала, як вибратись. Сльози душили.

Я чула, як Соня гукала мене позаду. Вона швидко наздогнала мене вже на тротуарі, схопила за руку і одразу ж обійняла.

Ми стояли на літній вулиці, а я захлипувала, притулившись до її плеча, стискаючи пальцями тканину її куртки.

– Чому…? – прошепотіла я крізь сльози. – Чому він так…?

Соня нічого не сказала. Вона просто стояла поруч, обіймала міцно. І, мабуть, саме це мені зараз було найпотрібніше – мовчання, у якому я не залишалась сама.

Ми ще трохи постояли на тротуарі. Потім Соня взяла мене за плечі й тихо сказала:

– Ходімо. Тут не місце.

Я кивнула і ми повільно пішли, оминаючи людей. Соня повела мене до себе. Її квартира була неподалік. Вона налила нам чаю, поставила поруч печиво, яке я не торкнула. Я все ще мовчала, сиділа, загорнувшись у плед, наче в кокон. Не хотіла говорити. Не могла. А соня сіла поруч і взяла мене за руку

Пізніше, коли вже стемніло, я нарешті трохи заспокоїлась. Розмова повернулась повільно, наче боялася лякати тишу. Ми говорили про все й ні про що – про фільми, про школу, згадували старі дурниці. Сміялися. І кожна така дрібниця повертала мене трохи назад – до себе самої. До того, ким я була до болю.

Соня запропонувала лишитися в неї на ніч, але я відмовилася. Мені раптом захотілося побути наодинці. Подумати. Переварити.