РОЗДІЛ XVІІ - ДЕНИС

Я стояв біля вхідної двері до будинку, постійно поглядаючи на телефон. Хвилювався більше, ніж позавчора.

Я побачив її здалеку. Вона махнула рукою. У мене трохи встав ком у горлі.

– Привіт, – сказав я, коли вона підійшла.

– Привіт, – відповіла вона й обійняла мене.

– Готова до моїх батьків? – запитав.

– Звичайно! – усміхнулась вона. – Ходімо.

Ми пройшли охорону, піднялись ліфтом і я відкрив двері до квартири.

– Заходь. Вони на другому поверсі, але почекай тут, я скажу.

– Можна й одразу, – вона нервово посміхнулась.

– Ну добре, пішли разом.

Я завів її у залу ну другому поверсі. Домробітниця вже накривала на стіл, мама сиділа у телефоні, а тато читав книгу , але, побачивши нас, одразу відклав.

– Добрий вечір, – невпевнено привіталась Аня.

– Добрий… – відповіла мама. – Ти ж Аня? Я так багато про тебе чула.

– І я про вас теж саме, – відповіла дівчина.

– Ми бачилися у лікарні, але слід і познайомитися, – усміхнулась мама. – Я – Елеонора, а це мій чоловік – Віктор.

– Дуже приємно. – Аня подала руку татові, і той її потиснув із дивним усміхом.

– Проходьте, сідайте, – додала мама. – Денис, допоможи дівчині.

Ми їли рибу з овочами. Мама підтримувала розмову: питала про школу, про улюблені предмети, про музику. Анна відповідала ввічливо, іноді жартувала. А ось тато мовчав. Я вже знав цей його погляд — він щось важить у собі, аналізує. А от тато...

– І як ти ставишся до серйозних стосунків у шістнадцять? – прямо запитав він.

– Тату... – я спробував зупинити його.

– Нормально ставлюсь , – відповіла Аня. – Чому б і ні, якщо люди закохані. І вік не важливий.

– А як же навчання, робота…? – не зупинявся тато. – Та і кар’єра…

– А у скільки ви почали зустрічатись  – запитала дівчина. – Напевно, же так само?

Я бачив, що Аня трохи нервує, але тримається. Мені стало за неї лячно і навіть трохи гордо. Вона не боялася мого батька, як я його.

– Це не важливо… – положивши столові прибори на стіл, відповів тато. – Ми розмовляємо не про мене.

– Вибачте, – сором’язливо відповіла Аня.

– Добре, тоді скажи: ким хочеш стати?

– Лікарем. Хочу вступити на медичний.

Тато трохи підняв голову.

– Медицина… Впевнена?

– Впевнена, – кивнула Аня. – Шість років університету, потім інтернатура.

– І бабки із камінням у нирках… – пожартував батько

– Вітя, не чіпай дівчину!

– А чому саме лікар? – тато не звернув увагу на Елеонору

– У мене мама лікар, а тато викладач у медичному університеті.

– Зрозуміло, зрозуміло…

Тато трохи замовк. Він подивився на мене, потім знову на неї.

– Ну… удачі!

– Дякую, – відповіла Аня.

– А у тебе брати чи сестри є? – запитала Елеонора. – Рідні, чи, може, двоюрідні?

Коли ми залишились удвох в моїй кімнаті з чаєм, я подивився на неї.

– Вибач, якщо він був... ну... хамовитий.

– Та ні. Усе було нормально.

– Точно? – я подивився їй у очі.

– Точно!

Після відповіді я поцілував дівчину.

Ми сиділи в кімнаті, допиваючи вже ледь теплий чай.

– Як чай? – запитав я.

– Смачний, – відповіла дівчина та поставила чашку на стіл.

– Мені вже час. Пізно.

Я кивнув і провів її до виходу. Ми спустилися ліфтом.

На вулиці вже темно, ліхтарі кидали світло на тротуар. Легкий вітер шарпав Анине волосся, і вона злегка поправила його рукою.

– Я викликав таксі. Скоро буде, – сказав я.

– Та не стоїло, – відповіла вона і злегка торкнулася моєї щоки. – Можна і пішком.

Таксі під’їхало.

– Неможна, – сказав та відчинив задні двері.

Перед тим, як сісти, ми обнялися. Цього разу довше.

– Напиши, коли будеш вдома, – прошепотів я.

– Добре.

Вона сіла, озираючись кілька разів. Я стояв біля дверей, поки вона не закрила двері та автомобіль не поїхав вулицею.

Я повернувся в дім. Піднімався ліфтом і зайшов до квартири. Потім піднявся на другий у свою кімнату.

Я лежав на ліжку, взяв телефон. Пропущене повідомлення від Ані:

Аня: Уже дома. Дякую за вечір.