РОЗДІЛ XVІ - АНЯ

Сьогодні я прокинулася і все ж рішила зрозуміла, що хочу, щоб Денис прийшов до нас додому та познайомився із моїми батьками. Це так важливо для мене.
Я сіла на диван. Відкрила чат з ним і почала друкувати.

Аня: Привіт, Денис. У мене є до тебе одна важлива пропозиція. Хочу, щоб ти сьогодні прийшов до мене додому.

Надіслала і відклала телефон, сподіваючись на відповідь. Так і вийшло: Денис відповів майже одразу.

Ден: Привіт! Я прийду. Скажи, коли?

Ми домовилися в суботу, на шістнадцяту. Ці дні я ходила ніби в тумані — готувала, прибирала, думала, як одягнутися. Мама з татом теж готувались. А Богдан же — інша справа. Він ходив усю п’ятницю з загадковою усмішкою. Точно мене підведе.

Субота настала швидко. Я лежала на дивані, поки не почула дзвінок у двері. Я вибігла до дверей.

Він стояв у білій футболці, на диво, акуратно зачесаний та із посмішкою на всі тридцять два.

– Привіт, – промовив він та поцілував мене у щоку.

– Привіт, – відповіла я. – Ходімо.

У передпокої він зняв кросівки, акуратно поставив рюкзак, і я провела його до вітальні.

Мама показалась першою.

– Денис? Дуже приємно, я – Ольга.

– Мені теж приємно, пані Вікторіє,  –Денис потиснув її руку.

– Проходь, – мама відкрила двері до вітальні.

– Добрий день, – сказав хлопець, коли помітив за столом мого тата. – Я Денис. Приємно познайомитись.

– І тобі не хворіти, – відповів тато й потиснув руку.

– Це мій тато, – втрутилась я.

– Чим займаєшся? – запитав одразу у Дениса.

– Ігоре, дай хлопцю хоч сісти.

– Проходь, сідай, –  сказала я.

Денис сів. Я сіла поруч. Батьки напроти.

– Скільки тобі років, Денисе? – запитав тато

– Шістнадцять.

– А чим займаєшся поза школою?

– Відпочинком… – невпевнено відповів хлопець

– А що полюбляєш? – тепер уже запитала мама.

– Напевно, читати.

– І що читаєш чи читав? – усміхнулась мама. – А то зараз усе TikTok та TikTok.

– Останнє, що читав – «Тигролови» Багряного.

– А ким хочеш працювати? – знову запитав тато.

– Поки що думаю психологом. Ще не вирішив.

Під час вечері мама також розпитувала про його батьків, де живе, чи є брати або сестри. Денис відповідав дуже сором’язливо. Розповів, що його батько часто в роз’їздах, а мама вдома і не працює.

– А скільки ти з Анею вже мутиш? – різко запитав мій старший братець.

– Богдане! – крикнула я.

– Ну що? Просто цікаво! – цей гад ще й посміхнувся…

Денис мовчки подивився на мене, потім спокійно сказав:

– Я не рахував.

Інша частина вечора пройшла плюс мінус спокійно. Якщо ще б не допит батьків... А так що є, то є.

Денис вже збирався йти, я вийшла його провести до дверей.

– Дякую, мені все сподобалося, – прошепотів він, коли ми залишилися самі.

– Точно? Мені здається, що це був допит, а не вечеря.

– Та невже?! – він голосно крикнув і я чутка сіпнулася. – Жартую… Усе насправді було добре. Не хвилюйся.

– Дякую, що прийшов, – я подивилась йому в очі.

Денис посміхнувся та поцілував мене у щоку

– До завтра, – сказав він тихо.

– До завтра…

Я зачинила двері, спершись на них спиною. А потім, не поспішаючи,  пройшла до своєї кімнати, зачинила двері й сіла на ліжко. Все пройшло добре. Навіть краще, ніж я могла уявити.

Я боялася, що тато буде грубим, що Богдан знову почне свої дурні жарти, а мама вмикатиме допит. Але все норм. І Денис теж намагався сподобатись.

Я взяла подушку й обійняла її. Десь глибоко в мені зароджувалась ілюзія, що я обнімаю Дениса.

Наступного ранку я прокинулася від вібрації телефона. На екрані блимає повідомлення від Дениса.

Ден: Привіт. Учора було дуже класно. Хотів би тепер тебе запросити до себе на вечерю. Завтра. Прийдеш?

Я прочитала раз… потім ще раз. Насправді, було лячно йти. Але я із його батьками вже бачилася, тому чому б і ні…

Я швидко набрала відповідь:

Аня: Привіт, Денисе! Ти прийшов, прийду і я.

Я пішла вимитися та поснідати. Через пів години я повернулась та розблокувала телефон. Денис уже відповів.

Ден: Тоді приходь на 18:00. Я тебе зустріну біля входу в будинок.

Через три хвилини Денис знову написав.

Ден: А що на сьогодні?