РОЗДІЛ ХІІІ - ДЕНИС

Перший день літа. Ранкове небо було ясним, без жодної хмаринки, а повітря було трохи холодне. Вулиці були переповнені людьми, що йшли на роботу. Зелені парки та сквери, наповнені квітами, стали ідеальним місцем для прогулянок.

І під цю красу я і Аня, узявшись за руки, йшли зеленою вулицею міста. 

– Так гарно, – сказала Аня, зиркаючи по сторонах. 

– Але все одно.. – я повернувся до її обличчя, – ти гарніша.

Сказавши, потягся до її губ.

– Досить! Тут же люди! – здивувалася вона, зупиняючись і обираючи поглядом тих, хто проходив поруч. 

– І що? Хай дивляться, що в мене найгарніша дівчина, – усміхнувся я і знову, обіймаючи, притягнув її до себе.

– А в мене найгарніший хлопець, — додала Аня,

І все ж він ніжно торкнувся її губ, йшовши далі, не звертаючи уваги на довколишній світ.

Вся увага була лише на один одному. Проходили повз кафе, магазини, і міська суєта залишалась десь далеко позаду. 

– Стає спекотно, – сказала Аня, коли ми опинилися на вулиці, де вже не було людей. – Справжнє літо. 

– Не спорю, – погодився я, спостерігаючи за її усмішкою. 

Ми йшли до нього додому І хоча мені зовсім не хотілося йти, я знав, що на вулиці стає дуже неприємно.

Через годинку ми дійшли до місця призначення, піднялися на потрібний поверх. Я відкрив двері і, усміхаючись, запросив Аню у квартиру. Вона обережно крокувала за мною, розглядаючи інтер'єр. І дуже добре, що батьки були в гостях, а домробітниця сьогодні не приходить.

– Це перший поверх, – почав я, вказуючи на простору вітальню з великими вікнами, через які лилося сонце. – Тут ми зазвичай проводимо більшість часу. Це зона відпочинку: м'який диван, телевізор, полички з книгами. А моя кімната на другому поверсі.

– Гарненько…

Аня зупинилася біля великої книжкової полиці і подивилась на декілька старовинних видань, що стояли на полках.

– Ти любиш книги? – спитала вона.

– Так, тут багато таких, які я б не хотів віддати,  – відповів я і провів її до великого столу, де на вікні стояли горщики з квітами. – Це місце, де я люблю пити каву вранці.

Аня зацікавлено оглядала мою квартиру, а я тим часом показав їй ще кілька дрібних деталей: шафи з особистими речами, затишний куточок для читання біля вікна, де висіла картина з морським пейзажом.

– А ось і кухня, –  продовжив я, відкриваючи двері наступної кімнати.

Після кухні я її повів на другий поверх.

– Поглянь, – сказав, відкривши двері. –  Ось тут моя спальня.

Аня розглядала мою спальню.

– Ти створив тут справжнє тепло, –  озираючись сказала вона.

– Я тут часто працюю, коли треба зосередитись, – пояснив, показуючи на стіл із комп’ютером і кількома книгами.

Минуло декілька годин. Я лежав на Аніних колінах і трохи дрімав, а вона ж ніжно перебирала моє світле волосся своїми тоненькими пальчиками, ледь-ледь погладжуючи. Дівчина не втрималася: нахилилася й поцілувала мене у губи. Від цього я аж прокинувся.

– Ще! – буркнув і потягнувся за добавкою.

– Денис... – вигукнула дівчина, коли наші губи роз'єдналися, – я трохи зголодніла.

– А я взагалі не їв.

– Як? – вона подивилася на його годинник, – майже друга година!

– Не хвилюйся. Зараз щось знайдемо, – відповів і різко підвівся з її колін. – Скоро буду.

Через десять хвилин я приніс піднос, на якому стояли дві кружки чаю і ціла гірка сендвічів.

– Нашвидкуруч, – усміхаючись, сказав я. – Тримай.

– Може, щось подивимось? – скромно запропонувала Аня.

– Давай! А що?

– Я ж у тебе в гостях, тож вибирай ти.

– Ні... цей вибір я надаю тобі, – відповів , ставлячи піднос.

– «Титанік»? – запропонувала дівчина.

– Із задоволенням, – я узявся вмикати велику плазму.

До кінця фільму сендвічів уже не було, як і чаю. На екрані показували момент, коли головна героїня рятувала Джека, розбиваючи наручники. Аня тихенько притулилася до мене. Я, у свою чергу, обійняв її рукою. Настав найсумніший момент і Дівчина ще міцніше притислася до моїх грудей. Я також міцніше обняв та почав легенько погладжувати.

– Завжди подобався цей фільм, – раптом промовила Аня. – Він такий трагічний...

– Ага, – погодився я.

Аня повільно підвелася й підійшла до вікна. Різко у неї задзвонив телефон і дівчина відповіла. Це була мама, яка сказала повертатися додому.

– Я тебе проведу, – одразу запропонував я, коли Аня поклала трубку.

Я швидко вимкнув телевізор. Ми вийшли на вулицю. Було вже темно, але тепло не холодно.

Ми йшли мовчки, плечем до плеча. Вона щось крутила в руках –  здається, брелок.