РОЗДІЛ ХІІ - АНЯ

Я ще трохи полежала, втупившись у стелю, коли прокинулася з ранку. Мої думки самі собою крутилися навколо Дениса. Потім я все ж підвилась та зайнялась ранковими процедур. Швидко вмилася, почистила зуби і розчесала волосся. Зупинившись перед великим дзеркалом, кілька секунд дивилася на своє сонне відображення.

Після ванної, я сіла на крісло і почала перевіряти портфель. Після зібрань побігла до школи.

Зайшовши до класу, я побачила на собі погляди однокласниць, але не розуміла причину такого погляду.

– Ти тільки глянь, яка задумлива, – показово скривилася Віка, спершись на шафку. 

– Та вона ж точно про нього мріє, – підхопила Оля, хихочучи. – І запізнилась напевно також із-за нього 

– Ага, – погодилась Поліна, кривляючись. – Таке відчуття, що вона закохана по самі віха

– Але навіщо йому така? – знизала плечима Віка.

Я відчула, як серце калатає в грудях, ніби хоче вистрибнути. «Що на них найшло?» – подумала, глибоко вдихнувши, стиснула кулаки.

– Ну що, Як там Денис?  –  вже до мене заговорила Поліна. 

– Так. Як там мажор? – додала Віка. – Як його інші дівчата?

Я зрозуміла суть діалогу і намагалася не реагувати, проте ці слова западали у свідомість, наче отрута. Що, як я і справді просто наївно уявила щось більше? 

Пролунав дзвінок, а в голові все ще лунав їхній противний сміх,

– Я взагалі не уявляю їх разом, – на останнє єхидно пирхнула Поліна. – Ну погодьтеся, це просто смішно.

Минула половина уроку. Я  взяла телефон та все ж наважилась написати Денису. Надіялась, що хлопець міг би якось відреагувати на ці дурні плітки, розсипалися, як картковий будиночок. Але що, якщо…

Я довго вагалась, набираючи повідомлення, стираючи його, знову набираючи. Аде нарешті наважилася й написала:

Аня: Привіт. Не хочеш зустрітися на цій перерві? 

Серце калатало, поки три крапки вказували, що Денис щось пише.

Ден: Звісно! Я лише за!

Я кліпнула, не вірячи очам. Швидко набравши відповідь. Потім підняла очі та оглянула клас, точніше тих однокласниць. «Завісники!» – подумала, поклавши телефон у карман. Ось і дзвінок на перерву. Я чекала Дениса біля класу, спостерігаючи, як він виходить із класу.

Він поправив своє світле волосся, кинувши на мене лагідний погляд. 

– Привіт, – привітався він, засунувши руки у кишені. – Хотіла щось сказати? Чи просто так?

Я кивнула, трохи хвилюючись. 

– Денисе… можна запитати? 

– Звісно, – він нахилився трохи ближче. – Що сталось? 

– Просто… – я знову зам’ялася, опустила погляд, а потім набралася сміливості. – Кажуть, ти… ти із багатої родини? 

Хлопець на секунду затнувся, здивовано глянувши на мене. Потім коротко видихнув і потис плечима. 

– Та що всім цікаво?! Так, мій батько володіє компанією! А що таке?! – різко відповів він, а точніше нагрубив.

Я відчула, як стало боляче від його грубості. Тепер усе ставало на свої місця: дорога футболка, охайність, ті косі погляди дівчат… Але дивно, що він грубіянив. А я ж думала, що він милий хлопець, а він звичайний… Мажор.

– Ань, це не так вже і важливо! – Денис знову провів рукою по своєму світлому  волоссю. Але я вже не хотіла ні з ним, ні з ким іншим розмовляти. – Ну, що не так?!

– Мені треба йти, – кинула поспіхом, ледве стримуючи плутанину почуттів, і швидко пішла геть, не оглядаючись. 

Денис залишився стояти на місці, спостерігаючи, як я зникаю шаг за шагом. Я помітила, як він тихо зітхнув, засунувши руки в кишені. 

– Ну і грубіян... – пробурмотіла я сама до себе, відчуваючи дивний гіркий присмак після цієї розмови.

На слідкуючий день я прокинулась і сиділа на дивані, втупившись у телефон. Осад досі крутився в голові, залишаючи неприємний настрій. Різко пролунав вхідний дзвінок, я здивовано глянула на екран – це був Вадим, мій однокласник. 

– Привіт, – невпевнено почав хлопець. – Слухай, а ти вже з кимось ідеш на бал? 

Я зітхнула, не маючи особливого настрою для розмов. 

– Ні!  – твердо відповіла

– Тоді, може, підемо разом? Як друзі, звісно, – поспішив уточнити хлопець. 

Я ще раз оглянула загальне фото із пляжу і погодилася на такого друга.

– Гаразд, чому б і ні, – зрештою відповіла. 

– Клас! Тоді до зустрічі завтра! 

– До зустрічі.

Дзвінок завершився, я відклала телефон і провела рукою по обличчю. Мені було байдуже, з ким йти, головне – не самій.

Наступного дня я прокинулася рано. Спочатку не могла змусити себе встати, але зібравшись із думками, пішла до ванної.

Поглянувши на себе в дзеркало, я побачила сум. Потім швидко зібралась. Перед виходом поглянула у дзеркало – суму вже не було, лише посмішка. Я ще раз перевірила свою сумочку: телефон, помада, пудра. Поглянувши на настінний годинник, відчинила двері і вийшла із квартири.