РОЗДІЛ Х - АНЯ

Я прокинулася через ранкові промені сонця та надоїдливий будильник. Потяглася, підвилась та попленталась до ванної кімнати. Потім заварила чай, сидячи біля вікна, і дивилася із дванадцятого поверху на весняне місто. Сьогодні знову понеділок, а це значить, що знову школа. Після сніданку, швидко одягнувшись, приготувалася вирушити на вулицю, намагаючись не запізнитись на уроки.

У школі було трохи нудно. Я сиділа на своїй першій парті і дивилася у вікно, в той час як вчителька української мови Огарєва щось пояснювала про граматику. Було зовсім не цікаво, ні на капельку. У класі тихо, тільки періодично хтось тихенько перемовлявся чи шурхотів аркушами паперу. Я вже думала про те, як би скоріше закінчився цей урок. 

Як тільки всі почули дзвінок, то я різко вибігла до коридору, щоб привітатись із Денисом, або хоч його побачити. Але не знайшовши хлопця, і йшовши до свого класу, раптом до мене підійшла Соня, вся на емоціях, як завжди. 

– Ань! – Соня буквально крикнула, і її очі горіли від емоцій. – Слухай, нас із тобою позвали на річку. Як тобі ідея? Буде весело, обіцяю! 

Я підняла брови, зціпивши зуби.

– Ну, я навіть не знаю... –  відповіла, злегка сумніваючись. – А хто позвав?

– А ти вгадай! Ви знайомі.

Я задумалась на хвилину. Вона ні кого так і не знала, окрім…

– Хто? – ледь вимовила

– Макс, однокласник Дена.

– Я йду… йду, – різко сказала я, посміхаючись. –  Йду… але для компанії.

Соня трохи посміхнулася

 – Ну звісно ти для компанії. Просто посидимо на березі, пограємо в карти чи щось таке, –  її перебив дзвоник. – Все добре. 

Після школи ми пішли на метро, доїхали до потрібної станції. Сонце вже нахилилося до горизонту, фарбуючи небо в яскраво-оранжеві та рожеві відтінки. Вітер приносив запах води і свіжої трави. Ми перейшли через пішохідний міст, наглядаючи за красотою столиці. А згодом дійшли до інших. Там вже сиділа вся компанія: кілька хлопців з паралельного класу, ще кілька дівчат.

–  О, прийшли! –  вигукнув один із хлопців, махаючи рукою. –  Ми думали, що ви не прийдете. 

– Ми тут якраз граємо в карти, – підтримала Даша, присівши на землю біля пледу. – Сідайте. 

Я переглянулася із подругою та стала поруч, поглянула на води річки, що мерехтіли під останнім світлом дня. Непомітно прибігли інші хлопці, всі мокрі після річки. Сміючись, стали поруч із нами. Я обернулась на їх сміх та різко почервоніла від того, що там був і Денис.

– О, Аня! Привіт, –  привітав мене хлопець.

Я відчула, як жар пробіг щоками. Біля мене стояв Денис – мокре волосся спадало на лоб, краплі води стікали по оголеному торсу, а жовті шорти акуратно обвивали його стегнах. Зачарований погляд синіх очей, що сяяли теплом, а посмішка була такою щирою, що серце шалено закалатало в грудях.

– П-привіт, – пробелькотіла я, намагаючись стримати хвилювання. – Ти такий гарний, – зрозумівши, що сказала, зніяковіла. – Тобто... як всі.

Я простягла йому руку. Він також наблизив свою руку, щоб узяти мою долоню. Я все ще відчувала, як серце гучно вдарилося об ребра. Хлопець на секунду застиг, вдивляючись у моє обличчя. Його пальці завмерли за крок від моєї руки, а погляд швидко, немов зачарований, пробіг від кінчиків вій до злегка тремтячих губ. І моє серце підстрибнуло від цього вигляду

– Дякую, що прийшла, – його голос звучав лагідно, і я не змогла стримати усмішку. Але одне питання не давало їй спокою: Денис такий з усіма, чи лише зі мною?

–  Нема за що, – відповіла я.

– Може, хочеш поплавати? –  запропонував світловолосий хлопець через свою посмішку.

–  Ні, дякую! – скрикнула я і перевила погляд. – Вода ще холодна.

–  Добре, тоді сідай, – Денис знову лагідно посміхнувся і вказав рукою на своє покривало.

У моїй голові вирувала ціла буря емоцій та думок. Я на мить уявила, як Денис обережно бере мене за руку, як притягує ближче, як його губи торкаються моїх губ… «Але чи це можливо? Чи він відчуває те саме?» – думки перебив голос поряд.

– Ви тут?! – сміючись, поцікавився один хлопець. Всі, здавалося, здогадалися, що відбувається.

Згодом, після кількох секунд мовчанки, мені прийшлось скрутити фальшиву посмішку та, не мов все як і раніше, сісти на ковдру.

Ми разом із дівчатами стояли біля води, розмовляючи про своє, поки не підійшов Денис і не запропонував одягнути його футболку, а то сонце пекло не слабо, так і згоріти дуже легко.

Вечір уже добігав кінця. Сонце почало заходити за горизонт, і річка ставала все холоднішою. Всі почали збирати свої речі, витягуючи рушники і пляшки з водою. А вже потім і одягатися.

– Ми побудемо ще трохи? – запитала Соня, дивлячись на годинник. – Хоча, вже пізно, батьки не дозволять.

– Ось настануть канікули і тоді… – відповів Максим.

Всі вже зібралися, і я подивилася на Дениса.

– Ти закінчив? – запитала, не звертаючи уваги із блондина, який стояв поруч і вже закінчив збирати свої речі. Ми обоє залишилися на кілька хвилин позаду, дивлячись один на одного.