РОЗДІЛ ІХ - ДЕНИС

На наступний день після лікарні я лежав на ліжку, закинувши одну руку за голову, а іншою бездумно гортав телефон. Вже нарешті дома, тому міг спокійно полежати. Все ж рішившись на сміх та позор, та відкривши чат із кращим другом, почав писати.

Ден: Здоров! Мені треба дещо дізнатися. Ти же контактуєш із кимось із 10-А?

Макс: Ну...? 

Ден: Дізнайся про одну дівчину. 

Макс: Я догадуюсь про яку, але це не точно…

Я закотив очі, але пальці вже швидко друкували відповідь. 

Ден: Давай без догадок!

Макс: Ок! Ну, давай ім’я. 

Я думав десь три секунди і продовжив писати. 

Ден: Аня. 

Макс: Хаха… Це та, що ти у палаті зупинив? Я, до речі, так і думав.

Ден: Та, та… Ну так що, допоможеш? 

Близько хвилин десять Макс мовчав.  

Макс: Зачекай. Все буде.

Я посміхнувся сам до себе. 

Ден: Мені ще б і фото…  

Макс: Лади… Попрошу

Ден: Дякую тобі.

Макс: Ой, як романтично!

Ден: Макс…

Макс: Гаразд, гаразд, мовчу. Але ти мені потім розкажеш, що між вами. 

Ден: Ага… Розбіжався! 

Макс: У вечері все буде. 

Відклавши телефон на груди й втупився в стелю, я не розумів, навіщо це роблю, але посмішка цієї дівчині змушувало моє серце прискорюватися. І я б хотів бачити її вічно.

Я лежав на ліжку, продовжуючи дивитися у стелю, коли мої думки перервав голос із кухні. 

– Денисе, обідати! – покликала мати. 

Тихо зітхнувши, кинувши ще один погляд на телефон, лише потім підвівся і, не поспішаючи, вийшов із кімнати. 

На кухні вже сидів тато, тримаючи виделку, а перед ним стояла тарілка супу. Судячи із погляду, він більше втикав у телефон, ніж їв.  Мати ж, навпаки, лише сідала за стіл

– Ну нарешті, – сказала вона, коли я зайшов. – Я думала, що доведеться вдруге кликати. 

– Я тут, – кинув, сідаючи за стіл. 

Батько краєм ока поглянув на мене і повільно відпив води. 

– Ти ж не захлипнешся супом? – промовив він, спокійно, але так, ніби насміхається, хоча… так і було. 

– Не захлипнись водою! – саркастично відповів я, беручи ложку. – І, тато, суп краще їсти ложкою, а не...  – тикнув пальцем на виделку

– Еля! Дай ложку. А то чого із мене син смієтеся

Мати невдоволено зітхнула. 

– Став би хоч раз! 

Натомість я промовчав, просто почав їсти. Справжню радість я бачив не у цих словах за столом, а в очах однієї чорнявої дівчини, коли вона стискала його руку, і в цей момент мені було найкраще. Поки думки щось не перебило.

– До речі, а як твоє здоров’я? – продовжила мати. 

Я підняв голову. 

– Добре… Я нормально почуваюся. 

– А може все таки щось болить? Скажи, не соромся. 

Батько відклав ложку і подивився на матір. 

– Ель, думаю, він сам може сказати, якщо що... Вірно? 

Вона зустріла погляд батька і не так напружено усміхнулася. 

– Але він ще дитина… 

– Не варто його так контролювати, – тато повернувся до їжі. 

Я все ще мовчки їв. Це був один із тих діалогів, у які краще не втручатися. 

Доївши суп та поставивши ложку на тарілку, витримав кілька секунд паузи, сказав: 

– Дякую. Було смачно. 

Елеонора трохи здивовано подивилася на мене, ніби це вона готувала, і її погляд потеплішав. 

– Та на здоров’я, – тихо відповіла вона.

Я встав із-за столу і пішов до себе, думаючи не про себе, не про сімейні обіди, а про те, що скоро його друг напише більше про Аню. І чомусь це здавалося мені важливішим за все інше.

Я сидів на дивані у своїй кімнаті, бездумно кидаючи м'яч у стіну і ловлячи його однією рукою. Час плив повільно, і я уже почав думати, що Макс забув про моє прохання.

Раптом телефон завібрував. 

Макс: Денчик!

Я різко відклав м’яч і схопив телефон. 

Ден: Ну?!

Максим: Готовий почути все про свою загадкову дівчину? 

Ден: Кажи вже! 

Макс: Точно?

Я скривився. 

Ден: Не мороч голову, кидай інфу!

Макс: Ех, ну гаразд. Значить так: Аня із 10-Б, хорошистка, без фанатизму до навчання, але і не з тих, хто забиває на уроки. 

Я розумів, що вона не з ботанів, але все одно з цікавістю читав далі.