РОЗДІЛ VIIІ - ДЕНИС

– Отже, – я перевів погляд на Аню, вмощуючись зручніше, – що там у школі? 

Аня посміхнулася, склавши руки на колінах. 

– Та нічого нового, – знизала вона плечима. – Перодяка задав робити самостійну. Все по старому.

– Ха… Зрозумів? – я трохи всміхнувся. 

– Та ні, все добре, – хмикнула Аня. – Не перший рік...  

Я засміявся, заплющуючи очі на секунду. 

– Ага… І не кажи.

– Ти такий… – Аня підперла підборіддя рукою. – О, до речі, він тебе згадував. 

– Серйозно? Навіть цікаво!

– Передавав тобі привіт, – Аня хитро посміхнулася. – А потім так глянув на Полінку… 

– Полінка? Це хто? – я глянув на дівчину, навіть не блимнув. – Вона, мабуть, дуже смішна? 

– Ага… дуже! – пирхнула Аня. – Наприклад у понеділок вона так затупила, що… А й ладно. 

– Буває, – розсміявся Денис.   

– О… ще один цікавий момент, – вона усміхнулася ще ширше. – На фізиці. 

Я одразу задумався, що ж такого може бути. 

– І що же?  – не витримав.

– Задача! – дівчина задоволено кивнула. – Сьогодні жертвою став Ярік. 

– І що було? – я похитав головою. – Фізика такий предмет… Важкий. 

– Ось воно і вийшло, – відхиливши голову, засміялася Аня. – Щось казав, щось сперечався, щось бубонів. Весь клас так дивися... Марія Дмитрівна таки свого і не добилась.

– Дякую. Мені із тобою стало краще – спокійним голосом прошептав я.

– Мені приємно, що тобі краще… – Дівчина схилила голову набік, спостерігаючи за мною. – Тобі дійсно подобається?

Аня тільки відкрила рот, як у двері тихо постукали, і в палату заглянула медсестра. 

– Денисе, до тебе прийшли батьки. 

Аня різко підвелася. 

– Ладно… Мені пора. Я піду, – швидко кинула вона, хапаючи куртку.  

– Аня… – я хотів її зупинити, але вона вже була біля дверей – Дай хоч номер.

– Потім, – промовила вона перед виходом. – Поправляйся!

Щойно вона зникла, я відчув, що в палаті стало якось… пусто. Навіть подумав, що знаю цю дівчину усе своє життя. Але тиха атмосфера тривала недовго. Майже одразу після того, як Аня пішла, двері знову прочинилися, і всередину зайшов батько у темному костюмі. А Слідом за ним увійшла і мати – струнка, білява, з пишною зачіскою

– Денисе… – першою заговорила мама, швидко підійшовши до ліжка і нахилившись до мене. – Як ти? Ми хвилювалися. 

– Краще, – відповів я, дивлячись повз неї. – Дякую.

– Ось не слухаєш ти мене! – батько це сказав так… і не суворо, але і не ніжно. Він досі стояв на місці, не підходячи до ліжка, просто оглядав палату. 

Я, знаючи батька, лише зітхнув. 

– Я ж не спеціально, – кинув. 

– Не оправдовуйся!, – сухо відповів батько. – Ми не можемо постійно їздити до тебе у лікарню

Елеонора торкнулася моєї руки, м’яко усміхаючись. 

– Точно все добре? – запитала вона. – Лікар що каже? 

– Завтра, можливо, випишуть. 

– Так швидко? – кивнула. – Ми залишимося тут, якщо потрібно. 

– Не потрібно! – різко відповів я, ледве помітно похитав головою.

Через декілька хвилин у палаті, крім поглядів, ні чого не було. Я відкинувся на подушку, спостерігаючи, як батьки стоять біля вікна. Батько схрестив руки на грудях.

– Ти занадто хвилюєшся, – тихо сказав він, дивлячись то на мене, то на неї.

– Ну Вітя! Він ще не звик піклуватися про себе так, як потрібно, – м’яко відповіла мати.

– Ель! – зітхнув він, знову думаючи, що його ні хто не розуміє, окрім самого себе, – він не маленький хлопчик. А це не перший і не останній випадок, коли йому доведеться самостійно справлятися з проблемами.

Мама ледь помітно змахнула рукою, мов відганяючи думку.

– Але ж це серйозно. Він міг… – вона запнулася, ніби не хотіла вимовляти вголос усіх страшних варіантів.

– Але він не… – сухо відповів Віктор. – І не потрібно робити з цього трагедію.

Елеонора стиснула губи, а пальці ледь перетворились у кулак.

– Це нормально, що я переживаю, – голосно сказала вона тихо

– Переживати – одне, а контролювати кожен його крок – інше, – батько глянув на неї з-під лоба. – Досить!

Мати відвела погляд у бік, ніби обдумуючи його слова.

– Я просто хочу бути поруч.

Батько промовчав, а потім лише злегка похитав головою.

– Він сам вирішить, наскільки йому це потрібно.

Я мовчки слухав, спостерігаючи за черговою такою суперечкою між ними. Батько говорив, як завжди, не слухаючи інших, та без жодних емоцій, у той час, як так звана мати, хоч і намагалася здаватися спокійною і милою, все ж не могла бути спокійною. І хоча я уже давно звик до цієї проблеми між ними, зараз відчував, що мені це вже набридло.