РОЗДІЛ VII - ДЕНИС

Я відкрив очі та побачив білу стіну. У горі м'яко гуділа лампа. Я спробував ворухнутися, але не зміг. Дія знеболюючого трималось навіть з ранку.  Лікарняна палата була невеликою кімнатою з двома ліжками, але друге було порожнім. Біля вікна стояла тумбочка з одноразовим стаканом води, а на підвіконні лежала якась коробочка таблеток. За вікном був весняний ранок столиці – приглушений гул машин та віддалений  спів пташок.

Я повільно перевів погляд на вікно та зітхнув, намагаючись відтворити у пам’яті, що сталось. І тут перед очима пролетіли спогади. Я згадав перелякане обличчя тієї дівчини та обережно повернув голову до дверей, коли почув скрип. До палати зайшов лікар – чоловік середніх років у білому халаті. Він кинув погляд замореного кота і підійшов ближче. У руках він тримав якийсь листок.

– Як себе почуваєш? – запитав він, нахилившись.

Я ковтнув, відчуваючи легку сухість у горлі.

– Краще… здається, – хрипло відповів.

Чоловік кивнув і уважно подивився на мене, перевіряючи пульс.

– Це добре… добре. А як твоє дихання?

Я зробив глибокий та відчув біль – не сильний, але все одно не приємний.

– Трохи важко, але краще.

Лікар записав мої слова у листок і легенько натиснув на місце укусу.

– Є біль?

– Ну таке… – відповів. – Ледь відчутний.

– Поки що все нормально, – лікар відступив на крок і знову подивився у мою сторону. – Тебе залишитись ще на добу. Потім, якщо все буде добре, зможеш піти додому. Головне – не навантажуйся.

Я кивнув, хоча у захваті не був. І не від перспективи залишатися тут ще цілий день, але не від того, що це лікарня, а від того, що не може побачити та віддячити свою рятівницю.

– Добре, – тихо відповів.

Чоловік ще раз глянув на мене, всміхнувся і направився до дверей. Не дійшовши до виходу, зупинився.

– Якщо щось буде не так – одразу клич медсестру, – сказав він. – Відпочивай.

Лікар нарешті вийшов і двері зачинилися, а я відкинувся на подушку. Голова трохи боліла, а також була і сонливість. Тому хотів би задрімати. Раптом двері знову прочинились, і до палати заглянула молода медсестра. Вона усміхнулася і сказала:

– До тебе відвідувачі. Пару хлопців і кілька дівчат. Впустити?

Я здихнув, кинув погляд та кивнув. Жінка відкрила двері ширше, і до палати зайшли відвідувачі. Серед них і Максим, і Влад, і Аліна, і навіть  Аня із Сонею прийшли. Мед працівниця вийшла, залишаючи нас сам на сам.

– Ну, ти нас і налякав! – вигукнув Максим, опускаючись на стілець біля ліжка. – Думав, що вже все, а тут ти…

– Наступного разу, який я надіюся не наступить, носи із собою ліки – усміхаючись промовила Аліна.

– А якщо серйозно, ти як? – додав Максим, схилившись уперед.

Я від такої енергії злегка всміхнувся.

– Вже нормально. Хоча здається, що я зараз десь плаваю.

– А нічого шастати! – хмикнув Влад. – Ну хоч живий…

Всі жартували, проте серед усіх розмов я помітив, що одна людина мовчала. Гарна, темноволоса дівчина стояла трохи далі інших, втупившись поглядом у підлогу. Вона нічого не говорила, лише слухала жарти інших, і я помітив, що її руки були схрещені за спиною, ніби вона жалкувала, що прийшла. Її погляд так і не піднявся на нього, і це чомусь змусило мене відчути щось незрозуміле, майже образливе.

Я більше не слухав розмови друзів. Їхні голоси зливалися в суцільний гул, який ставав лише тлом для моїх думок. Я майже не реагував на їхні жарти, кивки та сміх, бо вся його увага була прикута до однієї людини. Дівчина все ще стояла трохи осторонь. Здавалося, що вона не хоче бути частиною загальної бесіди, але й піти теж не наважується. Її темне волосся м’яко спадало на плечі, трохи прикриваючи обличчя, а пальці нервово перебирали рукав футболки, не піднімаючи очей, ніби боялася… боялася зустрітися з моїм поглядом. Я навіть спіймав себе на тому, що вже кілька хвилин просто спостерігає за нею, за її рухами. Помічав, як вона легенько куснула губу, коли Аліна сказала щось голосніше, як ледь помітно зітхнула, ніби хотіла щось сказати, але вчасно стрималась. Вона виглядала розгубленою, і це було для мене несподіванкою.  І чомусь від спостерігань за нею у грудях стало дивно тепло.

Мені хотілося привернути її увагу. Хотілося, щоб вона подивилася на мене. Хотілося зрозуміти, що відбувається у неї в голові.  Але вона стояла нерухомо, мовчки, не підіймаючи очей. І чомусь це хвилювало мене більше, ніж все інше.

Друзі почали прощатися, жартуючи, Хтось махнув рукою, хтось кинув ще один жарт, навіть Аня підійшла ближче, і поступово всі рушили до виходу.  Тільки Аня зробила крок вперед, збиравшись піти разом з іншими, але раптом повернулась та здивовано підняла голову, бо я вхопив її за руку. Її пальці були теплими, міцними, але ніжними. Я не стискав її сильно, не давав до болі – просто не відпускав. І у наших очах зустрілися відтінки весняного неба. 

– Не йди, – тихо промовив я.

Хоча голос був спокійним, але в ньому я виклав щось таке… щось, від чого серце Ані пропустило удар.  Усе навколо нас ніби розчинилося. Вона стояла мовчки, поки друзі перемовляються в коридорі. Була тільки мить, коли моя рука, що ніжно торкалася її шкіри, і цей короткий, але такий важливий погляд.