РОЗДІЛ VІ - АНЯ

– Дихай… спокійно, – нервово, не в змозі приховати паніку, сказала я, підтримуючи Дениса. 

– Денис! – крикнула, побачивши, як він ухватився за горло, миттєво крикнула: «Допоможіть!» 

Хлопець ледь міг говорити, його дихання ставало помітно хриплим, уривчастим, та й очі мутніли.

– Н-не хви-люйся, – приривно сказав він, одночасно дивлячись на мене та у пустоту

«Що ж робити?» – в голові було лише це питання.

– Спокійно, – прошепотіла сама собі, вдихнувши глибоко, намагаючись приглушити тремтіння в руках. – Ти знаєш, що робити. Згадай слова мами. 

Я схилилася до нього, намагаючись не розгубитися. Він важко ковтав повітря, і кожен його подих був ще слабкішим і слабкішим. Пальці ледве торкалися його плеча, і я відчула, як він тремтить від холоду.

– Сонь! Оксана Миколаївна! Хтось! Допоможіть! – я уже не просто гукала, а во всю кричала, не відходячи від Дениса. Серце билося в грудях так, що вона ледь тримала себе в руках. 

– Що сталось?! – класна та ще кілька хлопців прибігли на мої крики. 

– Денис… він… здається, алергія! – швидко відповіла я, відчуваючи, як по шкірі пробігає холодний піт. 

– Антигістамінні… В когось є антигістамінні? – добавила.

Мої пальці вже ледь не тремтіли, коли я брала ліки із рук вчительки. Взявши пляшку, і, коли моя рука потягнулася до Дениса, у голові було відчутно більше нервування, чим декілька хвилин тому, коли була один на один із цим хлопцем.

– На, візьми, – прошепотіла, наближаючись до його рота. – Все буде добре, просто ковтни… Ти зможеш, я поруч…ми всі поруч. 

Денис знову злякано глянув на мене, його губи були бліді, але він, з усією труднощами, зробив кілька ковтків, навіть коли не зміг тримати ліки стабільно.  Я сіла поруч, тримаючи його за руку. Різко помітила, як тремтять його пальці, і на мить моя рука почала тремтіти разом із ним. Я не дозволяла собі панікувати, але в серці було так неприємно, що навіть не хотілося дихати.

– Дихай… повільно, – все ще злякано сказала я, трохи підтримуючи його голову, не помічаючи не вчителів, ні дітей, які тривожно переглядали, то друг на друга, то на нас. Всі мої думки були з ним, і світ зібрався в одну точку – в його синіх, як Дніпро очах. Через кілька хвилин дихання Дениса стало трохи рівнішим, і він слабко подивився на мене. 

– Ти в порядку? – я майже не могла вимовити ці слова, відчуваючи, як серце перехоплює біль. Але він хоч і виглядав ослабленим, але вже не таким загубленим. Я втримала його руку все ще холодну руку, не відпускаючи не на трохи та стискала його пальці сильніше. Всі думки зараз були розмиті. Була лише одна думка: «Все буде добре...»

Вже із далеку була чутна сирена швидкої допомоги, і через лічені хвилини побачилися сині маячки. Люди розступилися, даючи дорогу лікарям, які вийшли з машини.

– Що сталось? – запитала лікарка, оглядаючи лежачого на траві хлопця,

– Алергічна реакція на укус комахи, здається, шершня, – чітко відповіла Вікторія Володимирівна – класна керівничка Дениса.

– Він уже прийняв антигістамінні? – запитав медик.

– Так, – кивнула я, ледве впізнаючи власний тремтячий голос.

Працівники швидкої допомоги обережно почали огляд Дениса, ввели ще одну ін’єкцію, щоб зняти набряк, і приєднали до портативного кисневого балона.

– Із хлопчиком буде все добре, але потрібно обстежити у лікарні, – як висновок промовила лікарка

Я сиділа поряд із Денисом, стискаючи холодну руку, моє серце калатало так швидко, що вона навіть не відчувала власних ніг.

– Я поїду з ним, – звернулася Вікторія Володимирівна до класу. – Діти, не хвилюйтеся, все буде добре.

– Можна і я з вами? – тихо запитала я, сама дивуючись своїй сміливості.

– Ні! – в один голос відповіли дві вчительки та лікарка, подавившись на дівчину.

– Все добре… – прошепотів Денис. – Не хвилюйся.

Я не змогла відповісти, лише дивилась, як двері швидкої зачиняються. Мої пальці ще досі пам’ятали приємну шкіру його руки, поки в голові лунав звук голосу. Від цього трохи полегшало.