РОЗДІЛ V - АНЯ

Тиха ніч, темна кімната, за вікном ледь чутно шум проспекту, а на стелі відбивалися відблиски столиці. Я лежала у своєму ліжку, нарешті спала після довгого, шкільного дня та волейболу.

Будильник продзвенів о 6:30. Я ще кілька хвилин лежала, дивлячись у екран телефону. Тільки-но згадала, що сьогодні загальний пікнік, як її моє зробило дивний легкий стрибок.  Пікнік? Я про нього майже забула. Сьогодні же всі десяті класи йдуть у Гідропарк, щоб провести хоча б один весняний день на природі. 

«Цікаво, чи Денис буде?» – ця думка промайнула миттєво. Нехотя піднявшись із зручного ліжка, я попрямувала до ванної, де освіжила обличчя водою, почистила зуби та уклала волосся. Повернувшись до кімнати, відкрила шафу і на кілька секунд завмерла.  «Що вдягти?» – зазвичай я не надто переймалася такими речами, але зараз… «Одягну щось літнє», – зітхнула, вибираючи легкі джинси і зручну футболку. Все ж це пікнік, а не модний показ. 

Далі, за звичай, на шляху кухня, де хтось вже  чимось займався. Цього разу мама розмовляла по телефону, тато пив каву, а Богдан позіхаючи сидів у своєму телефоні. 

– Куди це ти так рано? – байдуже спитав брат, не відриваючи погляду від екрана. 

– Шкільний пікнік, – відповіла я, хапаючи бутерброд. 

– Ех… А у мене ось екзамени – Богдан підняв очі, виглядаючи так, що хотілося його обняти. 

– Їж сніданок і збирайся, – після телефонної розмови пробурмотіла мама, звертаючись до хлопця. 

Я також швидко допила свій чай та кинувши коротке: «Я пішла», вибігла з квартири.

На дворі була сонячна погода, легкий вітер розвіював волосся, а весняне повітря приємно освіжало. Я дістала телефон і набрала подругу. 

– Ти вже вийшла? – запитала, переходячи дорогу до метро. 

– Ага, я майже на місці. А ти де? 

– Вже спускаюсь у метро. Чекай мене на платформі. 

Я спустилася сходами під землю та швидко пройшла через турнікети. На платформі вже було кілька людей, серед яких одразу помітила подругу. 

– Готова? – Соня усміхнулася, коли я підійшла. 

– Готова... мабуть, – зітхнула. 

До платформи під’їхав потяг, і ми зайшли всередину. 

– Років сто не була в метро, – пробурмотіла Соня, намагаючись зручніше влаштуватися. – Добре, що хоч людей небагато. 

Я кивнула, спостерігаючи за тим, як повз проноситься темний тунель. 

– Ось побачиш, цей день буде цікавим, – підморгнула Соня, виходячи на станції Майдані Незалежності.

Ми швидко перейшли на станцію Хрещатик і сіли у наступний потяг, що прямував потрібної станції. Людей стало значно більше, хтось голосно розмовляв, дехто слухав музику. Коли ми нарешті вийшли на Гідропарку, Соня глибоко вдихнула свіже повітря. 

– Ну ось, ми на місці! – вона потягнулася і подивилася на мене. – А он і наші.

Я мовчки пішла у слід подруги до своїх однокласників.

– Нарешті! – вигукнула Аліна, поправляючи волосся. – Ми чекаємо лише вас і Андрія. 

– Просто повільно йшли, – Соня усміхнулася і кинула погляд на інших, які мовчки стояли у телефонах. 

До нас підійшла класна керівничка Оксана Миколаївна,

– Ну що, всі? – запитала вона, оглядаючи дітей. – Чудово. Тоді рушаємо до інших десятих класів, вони вже чекають нас на пляжу. 

Клас зрушив із місця, прямуючи до загального місця збору. Дорогою хтось жваво обговорював плани на день, дехто сміявся з жартів, а я ж просто йшла поруч, милуючись природою весни. «Цікаво, що тут було сотні років тому?» – промайнула цікава думка

Через кілька хвилин ми вийшли до води, де вже зібралося кілька груп учнів. Гомін голосів, запах свіжої трави, піску і шум Дніпра та ще й вид на золоті купола Києво-Печерської лаври – це можливо лише тут, у Києві

– О, дивіться, а ось і «Б»! – вигукнув хтось попереду.

А вже наступної миті хлопці почали вітатися між собою, так само вчинили і дівчата.

Я відійшла трохи вбік від галасливої компанії та зупинилася біля дерев, щоб поглянути на місто. Звідси місто здавалося ще прекраснішим. Дніпро блищав під сонцем, віддзеркалюючи весняне небо, мости тягнулися над водою, з’єднуючи береги, а вдалині виднілася Батьківщина-Мати та купола соборів. Я вдихнула на повні груди свіже повітря.

– Яке ж все-таки гарне місто, – пролунав несподівано знайомий голос зовсім поруч. 

Я здригнулась і різко повернула голову. Поряд стояв Денис. Я оглянула хлопця, його білу футболку, білі шорти і такі ж білі кросівки, та не одразу змогла щось відповісти. Моє серце забилося ще сильніше, чим раніше, а в голові на секунду стало порожньо. Він перевів погляд на мене і ледь помітно всміхнувся. 

– Усе добре? 

Я змусила себе зосередитися і, зібравшись із думками, відповіла: 

– Так! Просто… не чула, як ти підійшов. 

– Я тихий, як парламент у неділю вранці, – пожартував він, схрестивши руки на грудях. 

Я легенько посміхнулася, відчуваючи, як десь усередині мене розливається тепло від його голосу. Я перевела погляд назад на місто, намагаючись приховати хвилювання.