РОЗДІЛ IV - АНЯ

Будильник гучним звуком не дав мені додивитися той самий сон. Я, різко прокинувшись, простягнула руку і кілька разів натискала на екран, поки нарешті не потрапила на кнопку «відкласти». Кілька секунд просто лежала, загорнувшись у теплу ковдру, і намагалася змусити себе піднятися. З вулиці долинало приглушене гудіння машин, десь у сусідній квартирі хтось голосно закривав двері. За вікном уже світліло. «Це не день, це жах», – подумала я, зібравши всі сили. Я скинула ковдру, повільно сіла на ліжку й протерла очі. В голові був повний хаос, поки тіло вже механічно виконувало звичні рухи. Я потягнулася, встала і попрямувала у ванну. Від холодної води остаточно прокинулася. В дзеркалі відобразилось моє ще сонне, трохи розтріпане від сну відображення.

– Ех… новий день, – пробурмотіла, закручуючи волосся у високий хвіст.

На кухні, як завжди, вже щось готувала мама. Тато сидів із чашкою кави, гортаючи щось у телефоні. Богдан, запізнюючись, намагався одночасно вдягти рюкзак і доїсти бутерброд.

– Доброго ранку, – сказала я, сідаючи за стіл.

– І тобі, – відгукнулася мама. – Будеш чай чи какао?

– Чай, – відповіла, машинально відламуючи шматочок булочки.

Богдан кинув на мене швидкий погляд, криво всміхнувся і кинув:

– А чому не какао, манюня?

Я вкотре закотила очі, і включила ігнор. Потім швидко допила чай, поглянула на годинник і зрозуміла, що якщо ще трохи затримаюсь, доведеться в школу бігти, а не йти.

– Я пішла, – вигукнула, хапаючи рюкзак.

– Гарного дня! – кинула мені мама, а тато просто кивнув, не відриваючись від телефону.

– Дякую…

На вулиці було ще досить холодно, і не зовсім приємно. Я глибоко вдихнула повітря й рушила до школи.

Після дороги увійшла до шкільного коридору, що гудів голосами. Хтось щось робив, чи  то обговорювання щось із друзями, чи то «хвороба всіх старшокласників» – написання домашнього завдання просто на підвіконні. 

Я різко увійшла до класу, зняла рюкзак і поставила його біля парти, як зайшла Оксана Миколаївна – моя класна керівничка. Руда жінка із кучерявим волоссям та зеленими очима, років сорока. Завжди емоційна вчителька, що не завжди йде на  користь, хоча за це її і любили. 

– Доброго ранку, – промовила вона, переконавшись, що всі прийшли. 

– І вам доброго, – невпевнено пролунало у відповідь від моїх однокласників. 

Оксана Миколаївна поклала підручник на стіл і перерахувала учнів. 

– Сьогодні в мене до вас важливе оголошення, – почала вона. – Як ви знаєте, між десятикласниками організовують змагання з волейболу. Участь братимуть усі паралельні класи. Тож зараз мені потрібно затвердити список нашої команди. 

В класі одразу стало трохи шумніше – однокласники обговорювали, хто ж піде, поки із задньої парти не підвівся Ярік – високий хлопець із коротким русявим волоссям та із сірими очима

– А смисл? Знову переможуть ці із «А» класу,– кинув він. 

– Ой, куди їм до нас, ми теж сильні, – відповів інший. 

– Тож... – суворо перебила їх Оксана Миколаївна, – капітаном буде Ярік, а далі я хочу бачити ще п’ятьох хлопців і так же само команду дівчат. 

Класна взяла папірець і ручку, почала записувати прізвища. І моя також попало до списку. Лише цього не хватало. Я так не люлю цю гру. Але хто, як не я?

– Грати будемо сьогодні після третього. Отже… Ви зрозуміли!, – сказала вона. — Решта також буде у спорт-залі. 

– О, а можна після другого? – чудак із класу загорівся ідеєю прогуляти зайві уроки фізики. 

– Петренко! Дитино... Навчайся! – емоційно відповіла Оксана Миколаївна. 

Два уроки минули швидко. І у спортивному залі вже відбувалися метушня. Учні розминалися, обговорювали хто кого як переможе, поки вболівальники із інших класів вже займали місця на лавках уздовж стін. Запах у спортивному залі був такий собі – бо, як не як, декілька десятків підлітків в одному приміщенні.

До нас підійшов Сергій Олександрович – наший фізрук – досить молодий чоловік із легкою неголеністю. Звжди у синій спортивній формі. А зараз він тримав у руках м'яч і поглядав на нашу команду, що вишикувалися навколо нього.

– Так, народ, я розумію, що ви всі майбутні чемпіони світу, але давайте хоча б не ламаємо комедію, добре?  – обвівши кожного поглядом, промовив він. 

– Це він нам усім, чи Сані? – хтось прошепотів позаду мене. 

– Усім! – уточнив Сергій Олександрович. – А тепер без зайвих балачок. Ви проти 10-А! 

Моє серце зробило маленький стрибок. 10-А – це означало, що зараз на полі буде Денис. Я краєм ока глянула в його бік – він спокійно стояв біля сітки, дивився у мій бік, від чого я трохи розгубись.   

– Ну що, готові? – Сергій Олександрович підкинув м'яч у повітря, а потім ловко зловив. – Хто перший подає? 

– Хай подають слабаки! – гукнув Ілля із «А» класу. 

Гра почала набирати оберти. Перші хвилини пройшли досить спокійно. Ілля, що із «А» постійно дразнив нашу команду, і, як зазвичай у своєму стилі – грубо. Все далі було цікавіше, м'ячі літав постійно, то туди, то сюди. Хтось падав, хтось кричав «на мене!», а у Сергія Олександровича рот не закривався: