РОЗДІЛ ІІІ - АНЯ

Ми із Сонею повільно йшли додому великим проспектом, обсадженим молодими деревцями. І сонце світило, і повітря було таке… не то холодне, не то тепле. Так гарно. Тим часом соня розповідала про плани на пікнік, який запланували у десятих класах на вихідних. А мої вуха, очі, думки – все крутилося навколо одного хлопця. Того самого, якого я ніяк не можу вибити з голови.

Його погляд… Той короткий момент у коридорі, коли наші очі зустрілися - чомусь не відпускає. Я знову і знову прокручую цю мить у голові, ніби щось важливе.

Ми вже підійшли до мого будинку. Соня махнула мені на прощання і пішла проспектом далі. Я теж махнула – якось задумливо, майже машинально – і зайшла до під’їзду. Піднялася сходами, відчинила двері й увійшла до квартири. Всередині було тихо. Така тиша, що я почула дзижчання якоїсь надокучливої мушки – навіть вона здавалася зайвою в цьому спокої.

Знявши куртку, я мимохіть глянула на себе в дзеркало. Волосся трохи розтріпалося від вітру. Я зітхнула, кинула рюкзак на підлогу в кімнаті, швидко переодяглась у домашнє і пішла на кухню.

Пахло їжею достатньо сильно, але їсти зовсім не хотілось. Я все ж таки наклала собі трохи супу, сіла, почала повільно перемішувати його ложкою – не тому, що хотіла їсти, а скоріше, щоб чимось зайняти руки.

«Денис, Денис…» – ім’я, що звучало в голові, як пошепки. І від того шепоту всередині щось лоскотало, щось тягнулося до нього, хоч я й сама не розуміла – навіщо.

Я вдивлялася у вікно, де на склі переливалися кольорові відблиски сонця.

– Що, зірка задумалась? – почула я за спиною знайомий голос.

Богдан, як завжди недбало, зняв рюкзак і кинув його просто на підлогу в коридорі.

– Привіт, – кинула я, намагаючись виглядати звичайною.

Він пройшов на кухню, відчинив холодильник і дістав звідти якийсь бутерброд. Подивився на мене з лукавою усмішкою.

– Чого така задумана, сподобався хтось?

Я мало не вдавилася супом, але швидко відвела очі і пробурмотіла:

– Дурень?! Просто втомилася.

– Ага, втомилась… – не зупинявся він.

Богдан помітив, як я почервоніла тому розсміявся і нарешті, пішов до своєї кімнати. Я тільки зітхнула. Він, звісно, жартував, але як же влучно.

Після того, як поїла, я мовчки повернулася до своєї кімнати. Хотіла хоча б трохи відволіктися уроками, змусити себе зосередитись. Але думки не слухались.Я відкрила зошит із математики, довго вдивлялася в формули, але нічого не розуміла. Рука автоматично щось писала, виводила цифри, а думки літали десь далеко-далеко.

Так пройшло декілька годин. Вже надвечір я почула знайомий звук ключів у замку. Повернулись батьки. Мама голосно привіталася, а слідом увійшов тато, несучи пакети з продуктами.

– Аню, як день? – спитала мама, заглядаючи до моєї кімнати.

– Нормально, – коротко відповіла я.

– Добре, відпочивай, – сказала вона й пішла до кухні.

Сімейна вечеря, як завжди, пройшла спокійно, майже мовчки. Я подякувала і пішла до ванної. Після душу я вляглася в ліжко, загорнувшись у ковдру. У кімнаті було темно, тихо. Я намагалася не думати, змусити себе заснути, але серце не зупинялося. Воно все ще шепотіло його ім’я. Я заплющила очі.

Широке поле. Свіже повітря лоскоче обличчя, обвиває волосся. Сонце огортає теплом. Поруч – хлопець. Стоїть, повернений спиною. Стрункий, високий. Обертається. «Привіт», – каже білявий. Його рука в моїй. Мить завмирає. Хочеться залишитись тут. У цих обіймах.

Як же невчасно задзвонив будильник. Я ліниво відкрила очі, ще посміхаючись уві сні, ніби це все було насправді. Вимкнула сигнал і кілька секунд просто лежала, вдивляючись у стелю. Вперше мені не хотілося назвати сон дурницею для маленьких дівчат. Світло світанку вже пробивалося крізь закриті штори. Я зітхнула, змусила себе піднятися і пішла у ванну.

Холодна вода трохи освіжила. Я подивилась у дзеркало – ледь помітна усмішка і рум’янець на щоках. Вони з’явилися самі по собі. На кухні вже метушилася мама, готуючи сніданок. Тато сидів із чашкою кави, гортав щось у телефоні. Богдан, як завжди, запізнювався – швидко хапав бутерброд і закидав рюкзак на плече.

– Доброго ранку, – сказала мама, поглянувши на мене. – Поспала добре?

– Так, нормально, – відповіла я, сідаючи за стіл. Взяла ложку каші, але апетит не прокинувся. З’їла тільки половину.

Мій погляд зупинився на братові, який щось рився на поличці.

– Ну що, знову школа? – глузливо кинув він.

Я пирхнула й зробила вигляд, що не почула. Допила чай, підвелася:

– Я пішла, – сказала, хапаючи рюкзак.

На вулиці було свіже ранкове повітря. Я глибоко вдихнула. Дорога до школи була звичною – сонце вже піднялося і яскраво світило. Перед входом у клас мене перехопила Соня – здається, вона бігла, а не йшла.

– Ти чому не відповідаєш? – схрестила руки на грудях. – Я телефонувала.

– Ой… Вибач, не бачила, – відповіла я трохи ніяково.

– Ех, ти, – зітхнула вона.