РОЗДІЛ ІІ - ДЕНИС

Я прокинувся ще до будильника – звичка. Потягнувся, сів на ліжку, провів рукою по лицю. Тиша. Навіть занадто.

На годиннику – 06:04. У цій квартирі годинники всюди. Я встав, пройшовся по холодній підлозі до ванної, включив воду. Після душу надів білу футболку і темні джинси. Спустився сходами з другого поверху на перший. А із парорамного вікна відкривався гарний вид на Дніпро. На кухні вже була моя мати, правда, нерідна. Вона сиділа за столом у шовковому халаті, попиваючи зелений чай і гортаючи журнал. Час від часу позираючи на екран телефону. 

– Денисе, ти знову нічого не їв учора ввечері. Я помітила, –  її голос був занадто ніжнім. 

– Не був голодний, –  коротко відповів я, сідаючи за стіл. 

– Ти ж знаєш, як батько переживає, що ти не їси

–  Він не переживає. Він просто хоче, щоб усе було правильно!

Вона замовкла, зітхнула. Звук автоматичної кавомашини перебив її голос –. Ну і добре. Я взяв чашку, зробив ковток. Сильна, гірка  – навіщо я її п’ю?

Попереду ще купа справ на новий день. Отож я зібрався, зібрав портфель і кинувся до виходу

Але не тут то було піти без проблем – з’явився батько.

– Іван відвезе тебе до школи. Машина чекає біля входу, – сказав він, навіть не глянувши в мій бік. 

Я зупинився, стискаючи в руці рюкзак. 

– Я піду пішки. 

Батько нарешті підняв очі: 

– Пішки? Навіщо? 

– Так краще. Я люблю йти сам, – відповів я і вже збирався рушити. 

– Це неефективно. Це витрата часу, – відрізав він. 

– Ходити корисно… – кинув я і вийшов. 

На вулиці було свіжо. Весна ще не встигла стати жаркою, лише вкрила тротуари  цвітінням. Я йшов повільно, вдихаючи повітря на повні груди. У місті було шумно, машини гуділи, люди поспішали, а мені ж подобалося у цьому хаосі. У машині завжди було некомфортно, а тут – простір. Тут я сам собі хазяїн.

Через хвилин сорок я увійшов до своєї школи. У коридорі було тихо – дзвоник пролунав кілька хвилин тому, тому я був сам у коридорі. Я йшов повз пустий коридор, поки не почув голос за моєю спиною

– Денис! – крикнув друг.

Максим, мій… нібито кращий друг. Ми часто тусимо разом, разом сидимо, ділимось музикою, граємо в одні й ті самі ігри. Але іноді я дивлюся на нього – і не бачу там нічого справжнього. Просто ще один випадковий пасажир у моєму житті, яких і так багато. І впевнений, що йому цікаво, хто я насправді, але поки що.

– Знову запізнився? Ти ж мазохіст, так? – усміхнувся він, ляснувши мене по плечу.

– Таке ти ж теж… – відповів я сухо.

– Менше базікай, а то ще Огарєва, – обиртаючись по сторонах, мовив він

Огарєва Людмила Михайлівна – це заступник директора по виховній роботі. Строга, але справедлива жінка. Пощастило, що її тут поки що немає. Напевно, вона зараз на уроці.

Через пару хвилин ми зайшли до класу. Хтось куняв, хтось писав, хтось грав, поки вчитель писав на дошці якусь маячню. Перший урок хімія, та ще учитель не строгий.

– Так, хлопці, чому запізнилися? – запитала Ірина Василівна.

– Світлофор поламався – пожартував я, кидаючи рюкзак на парту. –

Максим проігнорував і уже щось коментував, показував мем, сміявся. Я механічно сів поряд з ним, але думками був десь далеко.

Після короткої перерви настав другий урок, а там і третій... День тягнувся, як гумка з-під старих спортивок. На годиннику – тільки 11:45. Ще два уроки, а здається, ніби вже пройшла вічність.

У клас зайшла Марія Дмитрівна – низенька, у сірому костюмі з м’якою вовни. Вона вже років сімдесят, але вона й досі викладала фізику. Вона завжди якось по-особливому ставилась до кожного,  пам’ятала всі наші оцінки, всі запитання, які ми колись ставили. І навіть ті, які боялись задати.

– Доброго дня, дітки, – мовила вона, поставивши свій пінал на стіл. – Сідайте. Сьогодні продовжимо тему «радіохвилі». Але спершу… повторіть минулу тему, буду опитувати.

Я спостерігав за нею з останньої парти, підперши щоку рукою. Зі всіх вчителів вона була єдина, кого не хотілося дратувати просто так. Її вік вже не маленький,  а вона все одно посвятила себе дітям. І через це чомусь ставало трохи ніяково за своїх болтлівих однокласників

– Денисе, – глянула вона на мене крізь окуляри, – може, ти згадаєш?

Я підняв очі. Не хотів відповідати, але не хотілося показати, що я не знаю.

– Ми говорили про радіохвилі… і… як вони передають сигнал, – відповів я, мій голос мій прозвучав хрипло. 

– Так, молодець, – посміхнулась жінка. – А тепер записуйте нову тему.

Весь урок минув у звичайному ритмі, спокійно, без зайвих криків, без істерик, які завжди влаштовує моя однокласниця Настя. Вона ніби створювала довкола себе атмосферу тупих пакостей

Ось нарешті пролунав дзвінок, ми не одразу підвелись. Дехто ще записував, хтось просто сидів, грав.

– І не забудьте: параграф тринадцятий, і, будь ласка, спробуйте розв’язати хоча б три задачі. Я знаю, що у вас вийде, – сказала вона на прощання.