РОЗДІЛ І - АНЯ

Широке поле, сонце зігріває обличчя. Поруч лунав сміх і чийсь лагідний голос шепотів: «Я завжди буду поруч». Рука в теплій долоні. Хотілося зупинитись на мить.

Я різко розплющила очі. Сонце яскраво світило через штори. Потягнулась, глянувши на телефон: 10:23. «Ну й сни… Хоча б виспалась», — зітхнула я, піднялась з ліжка й пішла на кухню. Як добре, що сьогодні неділя.

З кухні долинав запах смажених млинців — мама вже готувала сніданок, поки ми всі ще не розбіглися по своїх справах. Тато сидів у вітальні з ноутбуком, переглядаючи тести студентів, а брат — або ще спав, або сидів у навушниках, ігноруючи все навколо.

– Діти, сніданок! – голосно оголосила мама, викладаючи ще кілька рум’яних млинців на тарілку.

– Я потім, – буркнув тато, не відриваючись від екрана.

– Тату, хоч раз відклади роботу! – зітхнула я, сідаючи за стіл.

– Багато роботи , – запитала мама, ставлячи перед донькою чашку чаю.

– І не питай… Сотня тестових робіт, і всі вони жахливі, – тато, нарешті, закрив ноутбук і потер перенісся.

– Що у вас медичний університет, що у нас історія… – вставляє своє слово мій старший брат Богдан, заходячи на кухню в спортивних штанах і футболці. Волосся, як завжди він любив, скуйовджене, а в руках тримав телефон. – У нас на парах так нудно.

– Сам вибрав історію, – підняла очі мама.

– Історія – це цікаво! – цей бовдур підсів до столу й потягнувся за млинцями.

– А як же нудно? – всміхнулася мама.

– Ань, а ти вже вирішила із спеціальністю? – знову тато починає цю тему, кидаючи на мене багатозначний погляд.

А я що? Я лише посміхнулася:

– Напевно, терапевт.

– Як і мати? – спокійно відповів тато, якого до речі звати Ігор.

– Знову ці розмови! – буркнув Богдан, жуючи млинець. – Краще розкажіть плани на день.

– У мене тести, – зітхнув тато.

Він постійно працює, навіть дома.

– У мене нічне… – посміхнулася мама, яку звати Оля.

–Що, знову?! – пожартував Богдан.

Я слухала цю розмову та думала зовсім про інше. У мне практична робота з біології. Тему то я знала добре, хоча, звісно, не читала, а всі плани на день зведуться до того, що доведеться або швидко робити, або, що ще гірше, писати завтра у школі. Все одно біологія третій урок. Перший та другий – нудна історія та ще нудніше мистецтво.

Через годину я вже сиділа за столом, крутячи ручку й дивлячись на чистий аркуш. Практичну з біології треба було зробити ще вчора, але, як завжди, відкладала. Зітхнула, написала зверху «Практична робота» і почала щось писати. Час від часу відпивала чай, аби хоч трохи відволіктись. Коли нарешті дописала, глянула на годинник – 17:42. «Готово!» – вигукнула, розтягуючись.

Зробила какао, взяла печиво й повернулась у кімнату. Вмостилась на ліжку, гортала стрічку – фотки, меми, а однокласники у групі просили ДЗ. Після вечері трохи почитала, потім – душ. 23:18. «Знову пізно засну», – подумала. З кімнати брата бурмотів телевізор. Натягнула піжаму, зиркнула на зошити – приберу завтра. Лягла, полистала телефон і вимкнула світло.

Будильник задзвонив, я прокинулась, скривившись, намацала телефон на тумбочці й вимкнула сигнал, навіть не відкриваючи очей. Ще кілька секунд лежала, вдивляючись у стелю, намагаючись зрозуміти, де я й навіщо вставати. «Понеділок... Знову понеділок», – майнуло в голові. Глянула на екран. 6:45. «Ще п’ять хвилин», – подумала. Але вони швидко стали п’ятнадцятьма. Підхопилась  – тепер доведеться поспішати.

У ванній освіжилась крижаною водою, яка хоч трохи розбудила. Волосся стирчало в усі боки – зібрала його в хвіст, дозволивши кільком пасмам впасти на обличчя. З кухні вже долинав знайомий звук – мама готувала сніданок. Я натягувала светр на ходу й швидко схопила бутерброд. Через десять хвилин я вже натягувала кросівки в коридорі, рюкзак щільно прижався до спини. Надворі було прохолодно, але свіже повітря трохи освіжило. Увімкнула музику в навушниках і рушила до школи. Все, як завжди: тріщини на асфальті, знайомі дерева, сонні школярі. «Скільки людей зараз теж хочуть додому?» – подумала, переходячи дорогу. Школа вже маячила попереду — сіра, як і мій настрій. «Ну що ж, поїхали...»

– О, дивись, хто прокинувся, – з усмішкою сказала Соня. 

Соня була моєю найкращою подругою: з гострим язиком, яскравими зеленими очима та світлим коліром волосся.

– Ти прямо як будильник – буркнула я, посміхаючись краєм рота. 

Мене перебив перший дзвінок, і в клас зайшла Ірина Миколаївна – вчителька історії, яка завжди виглядала так, ніби її смішить усе і навіть більше. Вона мала коротку стрижку і світле волосся.

– Сідаємо. У нас повторення, – посміхаючись, сказала вона, розгортаючи підручник за десятий клас. 

«Повторення? Щоб щось повторювати, треба хоч раз це прочитати», – подумала я, відкриваючи підручник.

Урок тягнувся, як стара жуйка: дати, факти, хронології… Хтось щось писав, хтось дивився у вікно. Я ледь тримала очі відкритими, малювала каракулі в зошиті й час від часу штовхала Соню – вона списувала біологію і лише морщилась у відповідь. Потім – урок мистецтва. Катастрофа. Коли пролунав дзвінок, я з полегшенням захлопнула підручник і миттєво сховала його в рюкзак. Свобода.