Розділ 2.

Анастасія.

Як тільки телефон завібрував на столі, одразу кинулася до нього, щоб поглянути на екран.

Цілий вечір чекала повідомлення від Владислава.

«Я вже на місці».

Кілька простих слів змусили серце забитися подібне божевільному.

Про зустріч домовилися заздалегідь. Якщо сестра у цей момент буде вдома, я втечу через вікно.

Ідея не сподобалася, але відмовити не зуміла. Адже йшлося про Влада…

Тепер до відчуття недолугості, додався ще сором. Виходить, я обманювала Мію.

Старша сестра не схвалювала моїх прогулянок, якщо вони планувалися увечері. Вважала, що я маю сидіти вдома, вчити уроки, не напрошуватися на пригоди.

Я розуміла її. Знала, що сестра права. До того як познайомилася з Владом, ніколи не порушувала правил старших.

І ось тепер… настільки хочу побачитися з Владиславом, що не здатна встояти перед спокусою. Тільки б побачити його, хоча б на мить. Почути голос.

Відписалася: «Я скоро. Будь-ласка зажди».

Поклала телефон до кишені джинсів, підійшла до вікна.

Причину, чому наважилася на подібну авантюру, я знаю.

Пояснити просто, хоча і не хотілося зізнаватися.

Я закохана у Владислава, ось і вся причина. Але, звісно, казати йому про це не збиралася. Бо він вважає мене доброю подругою, не більше. Радий піти кудись, поспілкуватися, навіть розповісти особисте і не більше…

Саме тому я мовчала.

Таким чином я поруч…якщо зізнаюся у почуттях, тоді ризикую втратити нашу дружбу.

Обережно відчинивши вікно, вже через пару хвилин сиділа на підвіконні. Безтурботно усміхнувшись, чорнявий красень промовив:

-  Стрибай, я зловлю.

Промайнула думка, що цей хлопчина божевільний.

Але я стрибнула… інколи здається, що навіть готова за нього у вогонь піти.

Владислав дійсно мене зловив, міцно та упевнено. На якусь частку секунди, я подих затамувала, опинившись в його обіймах.

Тривало це недовго, Влад поставив мене на ноги.

-  Привіт, Анестейшен.

-  Привіт, - я зрадницьки почервоніла.

Вирішуючи куди піти, Влад запропонував паб, щоб випити пива, а я принципово відмовила.

Якщо сестра відчує запах пива, мені так влетить, що мало точно не буде. До того ж я не вживаю алкоголь.

Ніякий.

Вмовила коханого (подумки, я інколи можу його так назвати) піти прогулятися парком. Доки ще стоїть хороша погода, останні сонячні промені зігрівають землю.

Владислав знизавши плечами, погодився:

-  Добре. Твоя взяла. Але наступне місце прогулянки вибираю я. Без варіантів.

Простягнув мені руку, яку я взяла. Наступної миті світ смикнувся, так стрімко хлопець потягнув мене вперед.

-  Владе!

Та я не опиралася, просто побігла за ним.

Кілька хвилин ми мчали вулицею, тримаючись за руки. Холодне вересневе повітря било в обличчя, волосся розкуйовдилося та розлетілося за спиною, усмішка не сходила з вуст.

Владислав також усміхався, здавалося, що ці миті належать нам.

Опустивши погляд, на бігу спостерігала за нашими зчепленими руками.

«Ми наче молоді закохані, які тікають у світ за очі», - подумала я.

Іронія у тому, що закохана тільки я.

Сиджу на лаві під ліхтарем, чекаючи на Владислава. Час від час підводжу очі і спостерігаю за променями світла, що падають на землю.

Картина виглядає затишною, майже чарівною.

Владислав хвилин п’ятнадцять тому кудись зник, сказавши, щоб зачекала. Вже починають закрадатися думки про те, що хлопець мене просто покинув. Аж тут помітила здалеку його постать і те, що несе щось у руках.

Підійшовши, поставив на лаву поруч два паперових пакета.

-  Що це ти приніс? - спитала, заглядаючи всередину.

Звідти у ніс вдарив, без зайвої скромності, божественний запах.

-  Крильця у соусі теріякі. Ще коли приніс, кожному по пляшці.

Я знітилася і взявши пляшку коли, відкрутила кришку.

-  Дякую. Скільки з мене?

-  Пф! Серйозно? Ніскільки. Пригощаю.

Трохи не сказала «ти не повинен мене пригощати, я ж не твоя дівчина», але вчасно прикусила язика.

Натомість ми обидва влаштувалися на лавці зручніше.

Навколо панує тиша. Ліхтар, що сяє над нами, відкидає на землю тепле світло, десь неподалік проходять люди.

Година ще не пізня, хоча і стемніло. У повітрі відчувається прохолода, хоча вдень було тепло.