Пролог.

Влад.

3 січня 2027 року. Готель «Каштановий цвіт» у центрі Києва.

Нарешті ми зуміли залишитися самі.

Дочекалися цієї чарівної миті…

Здається, чи може щось бути простішим, ніж усамітнитися з тим, кого хочеш бачити поруч? Все, що потрібно, так це зняти номер у п’ятизірковому готелі, зачинити двері і повісити табличку «не турбувати».

І все…

Ніхто не зайде без дозволу, не нагадає, що потрібно повернутися до інших гостей.

Але ми довго не могли дозволити собі подібну розкіш. Вечір видався шаленим (таким як і безліч інших моїх вечорів), постійно доводилося з кимось вітатися, говорити.

Доля наче випробувала наше з Настею терпіння. Подарувала можливість зустрітися, але не віддавала цього подарунку у руки.

Тепер шум, метушня, малознайомі обличчя залишилися за дверима. Які власноруч зачинив, не бажаючи щоб нам завадили.

Тут тихо… настільки тихо, що я чую її дихання. Від чого мій власний подих перехоплює.

Анастасія стоїть біля вікна, повернувшись спиною до мене. Дивиться у вікно так пильно, наче там фільм показують.

Вдивляється кудись у зимову ніч, хоча впевнений: молода жінка не помічає, що там діється за склом.

Зате вона прекрасно знає, що я на неї дивлюся. Вдає що не помічає, у цьому упізнаю ту, яка колись звела з розуму. І з того часу, я не уявляю свого життя без неї.

Хоча постійно доводилося її відпускати, відчуваю, що цього разу не зможу.

Милуючись її довгим, світлим волоссям, усміхаюся.

Жінка майже не змінилася і це так дивно.

Адже минуло двадцять років.

Двадцять… тобто промайнуло ціле життя.

Я ж дивлюся на неї – і крізь дорослу жінку, яка зараз стоїть, відвернувшись від мене, бачу юну дівчину.

Ту саму Настю, яку колись зустрів вперше…

Наївну старшокласницю, зі світлим поглядом, двома заплетеними кісками. Поглядом чистих блакитних очей, який проникав у душу.

Тоді я ще не знав, наскільки западу на цей погляд, наскільки надовго він залишиться у моєму житті.

У житті, яке на той момент, було безтурботним та безвідповідальним.

Звісно, зараз Анастасія вже не така як раніше. Як і я…

Пройдені двадцять років не зітреш, деяких помилок не виправити, деякі втрати не компенсуєш.

Ми регулярно змушені були йти різними дорогами. Але щоразу сходилися на єдиному шляху.

І тепер вона стоїть тут, за кілька кроків від мене. Знаю, про що зараз думає.

«Підійди та обніми мене. Торкнися мене. Назви своєю».

Задумавшись, я кілька секунд продовжую сидіти на двоспальному ліжку, потім, прийнявши рішення, встаю.

Повільно підходжу до Насті і стаю поруч. Схрестивши руки на грудях, також дивлюся у вікно. Обидва це робимо, наче бачимо краєвид вперше.

Жінка мовчить, потім несподівано запитує:

-  Як твої справи, Владе? Ти одружений? Читала у ЗМІ.

Переводжу на неї погляд, мимохіть закусивши нижню губу.

-  Так, вже чотири роки. Дружина вагітна. Вже повідомили, що буде син.

-  Рада за тебе, - відповідає Настя.

Відходить від мене, кілька разів проходиться номером. Незрозуміло, навіщо влаштувала цю недолугу прогулянку.

Я не питаю, просто дивлюся на неї, відкрито милуюся.

Все така ж граціозна, витончена. Так хочеться назвати її своєю.

Нестерпне бажання, яке я так і не зумів втілити.

-  Ти як? - запитую у неї, змусивши зупинитися і завмерти на місці.

-  Заміж виходжу, - відказує, - у травні. Сестра порадила зіграти весілля наприкінці весни. Мовляв, погода хороша, все виглядає неймовірно красивим. Згодна з нею…

Настя хоче ще щось додати, але змовчує. Подальші слова не мають особливого значення.

-  Чудово, - тільки і відказую.

Швидко підходжу до Насті, впевнено здолавши ту відстань, що нас розділяє. Зупинившись впритул, поглянув на дівчину зверху вниз.

Настя дивилася у відповідь, автоматично облизала вуста, змусивши їх заблищати.

Цей жест колись зривав у мене дах.

І зараз зриває. Нічого не змінилося.

-  Насте…

-  Так?

-  Я… радий тебе бачити. Незвично… що ми знову разом. Думав не вийде… постійно нам заважали.

-  Тебе постійно прагнули перехопити, - відказала та, - відібрати у мене. Всі ці роки я намагалася змиритися з подібним положенням речей.

-  Вийшло?

-  Ні, - відказала Анастасія, - не вийшло. Ще в юності, коли бачила тебе з черговою кралею, прагнула їй у волосся вчепитися. Хотілося кричати…