Різні

… Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите....

(Євангеліє від Матвія 13:14)

Урліс

Ніхто не знає, чому люди перестали бачити та чути один одного. Але кажуть, це сталося не одразу, а поступово. Спочатку вони перестали дивитись один одному в очі, прислухатися до слів, а потім бачити і чути. І тоді боги – ті найдавніші боги, про яких розповідають старі, – наслали на них прокляття. Вони розділили людство на зрячих і чуючих.

Так утворилося Два Племені.

Усе визначається від народження. Якщо ти зрячий з Племені Зрячих, то всі  чуючі здаються тобі німими. Вони роззявляють роти, наче риби, але з них не долинає жодного звуку. Бувало, я підкрадалася до них так близько, що могла бачити, як смикаються кадики на їхніх горлянках, коли вони сміялись. Абсолютно беззвучно. Збоку здається, що вони кривляються, намагаючись наслідувати людську мову. Але це не так. У своєму товаристві чуючі чудово чують одне одного. Кожне слово. Крик, зітхання, стогін… Але для таких, як я, для зрячих, вони просто безгучно рухають губами.

Це ми глухі до їхніх голосів та кроків. Якщо хтось із них підкрадеться зі спини, я його не почую. Якщо вистрілить із рушниці, моє вухо нічого не вловить. Якщо подує в ріжок… втім, здогадатися не важко. Це наше прокляття за те, що наші предки перестали прислухатися один до одного.

До речі, мене звуть Урліс. У мене все обличчя у ластовинні. Плечі, руки і груди теж. На  моїй голові палає багаття – руде полум'я, що роздмухується вітром. Я підгодовую його, встромляючи у волосся усякий дріб'язок: тонкі осинові прутики, ялинові шишки, квіточки жовтецю, шматочки облупленого бересту, яскравих метеликів, волохату гусінь та ще багато чого. Іноді там опиняються дощові хробаки, колорадські жуки, звичайна міль, різнокольорові кришечки від пластикових пляшок (такі ще трапляються, якщо довго рити землю), олов'яний дріт, клаптики строкатої тканини… Матінка каже, це погана звичка – засовувати у волосся усе підряд. Коли вона розчісувала мене востаннє, то знайшла живе пташеня дрозда. Вона говорить: «Тобі п'ятнадцять, Урліс, настав час взятися за розум і перестати без діла вештатися лісом. У твоєму віці я вже працювала на фермі на повну силу. Я допомагала батькам. А в тебе в голові – трачиння».

Взагалі-то ще й дрізд. Не маю жодного уявлення, звідки він взявся. Але, коли вже так сталося, тепер він мій вихованець. Я власноруч сплела йому гніздечко, приладнала до гілки і підгодовую пташеня жирними цвіркунами.

Я схожа на квітучий міскантус – червоний колос на високому стеблі. У мене довгі стрункі ноги, вузькі стегна та тонка талія. Все те, що чуючим ніколи не розгледіти. Вони можуть мене тільки чути – хрускіт гілок під моїми ногами, звук дихання, але залишаються сліпими щодо всього іншого. Я можу нерухомо стояти просто поряд, і ніхто з них  на мене не зреагує. Усе, що зроблено зрячими, також залишається поза їхнім сприйманням. Це їхнє прокляття за те, що колись їхні  прабатьки перестали дивитись один одному у вічі.

Зрячі бачать, але не чують чуючих. Чуючі чують, але не бачать зрячих. Всі ми існуємо, видаючись примарами один для одного. Щоправда, якщо замислитися... якщо добренько так подумати... то ми могли б знайти спосіб спілкуватися. Це не заборонено. Але й не вітається. Тато каже: «Яка гарантія того, що сліпотою неможливо заразитися?» Думаю, що чуючі мислять так само: яка гарантія того, що глухота не заразна?

Все, що залишається і тим, і тим – це відчуття дотику. Дотик –  то найбільший дар богів. І ми всі можемо його відчувати повною мірою.

Я – зряча. Можу бачити все та всіх. З дитинства я тільки й чую від своїх одноплемінників про те, як мені пощастило мати такий гострий зір. Пощастило! Оце так! Але якби мені дали можливість вибирати, в якому Племені народитися... я не знаю, що обрала б. Мені здається, і зрячі, і чуючі калікуваті кожен по-своєму. І як би оточуючі не звеличували нашу ущербність, вона залишається вадою. Наприклад, я не можу не думати про те, що колись наші можливості були ширшими, не існувало обмежень.

Хтось ще так думає?

Гей, хоч хтось?

Хтось розуміє, що наша глухота – не привід для гордості? Хоча, мушу визнати, ми вміло використовуємо її, щоб ще більше відмежуватися від тих, хто здатний чути. Ми селимося по різні боки лісів, річок та гір. Природа зводить між нами перепони у вигляді каменів, товстих стовбурів та глибоких ровів, наповнених водою та хижими рибами. Але нам і цього замало. Ми будуємо невидимі для чуючих  стіни і майструємо звукові відлякувачі. Протягом віків ми відваджуємо їх від наших володінь, проганяємо, як кротів з поля, звичайними тріскачками. Всі ці звуки, які видають невидимі для чуючих предмети, вбіса сильно  їх лякають.

Думаю, стільки років сліпоти зробили їх забобонними. Як тільки вони перестали нас бачити, то перестали й вірити в наше існування. Ми для них – не видиміші за вітер, який не відкидає тіні навіть у сонячний день. Ми – духи, що населяють ліси та степи. Самотні голоси, які нашіптують у вуха тоді, коли поблизу, здається, нікого немає.

Та вони залишаються для нас цілком матеріальними. Дивні полохливі істоти, що селяться на тому кінці плоскої Землі. Зовні не такі вже й відмінні від нас самих. Будують такі ж будинки і комори, вирощують льон і пшеницю, розводять худобу. Нічого особливого. Хіба що вони не бачать нас, а ми не чуємо їх. Як я вже казала: все через те, що наші пращури перестали прислухатися один до одного, а їхні – дивитися один одному в очі.

Між нашим поселенням та їхнім – густий ліс. Ми приладнали до сосен пупсів – стародавніх ляльок, знайдених на сміттєзвалищі, де від початку часів гниє ціла купа пластику. Ми прив'язали цих безруких і безногих почвар до гілок дерев, щоб вітер розгойдував їх над головами. Вони нахиляються вперед, а потім назад, видаючи рев замість плачу. Іноді в ньому можна розчути слово «мама», але найчастіше це просто хрипи, які долинають із старих динаміків, захованих у них усередині.