Глава 4

Старий пікап «Форд», який колись, ще за життя їхнього батька, був яскраво-вишневим, а тепер набув кольору вигорілої на сонці цегли та іржі, важко підстрибував на вибоїнах ґрунтової дороги. У кабіні стояла нестерпна спека. Кондиціонер зламався ще три роки тому, і тепер єдиним порятунком були повністю опущені вікна, через які в салон вривалося гаряче, сухе повітря, густо замішане на дорожньому пилу та запаху перегрітого моторного мастила. Синтія міцно тримала обома руками тонке, потріскане кермо, відчуваючи кожну нерівність дороги. Її кісточки злегка побіліли від напруги. Натан сидів поруч, закинувши одну ногу в потертому черевику на приладову панель, і задумливо дивився у вікно на безкрайні поля, що пропливали повз них. Контраст між їхньою скромною, пошматованою часом і боргами ділянкою та сусідніми землями був разючим. Щойно вони перетнули невидиму межу своєї ферми, пейзаж змінився. Поля, які тепер належали корпорації Віктора Мура, виглядали так, ніби їх намалювали для обкладинки сільськогосподарського журналу. Жодного бур'яну. Ідеально рівні лінії посівів, що йшли за горизонт. Новітні системи зрошення, які височіли над зеленню, наче сріблясті скелети гігантських динозаврів. Все тут дихало ефективністю, грошима і холодним розрахунком.

— Знаєш, я досі не можу повірити, що Мур дав нам відстрочку, — раптом порушив тишу Натан, перекриваючи гуркіт двигуна. Він повернув голову до сестри, мружачись від вітру. — Марко має рацію, це на нього не схоже. Люди кажуть, що коли старий Міллер минулої осені попросив у нього тиждень відстрочки через те, що лежав у лікарні, Мур прислав юристів з паперами на виселення прямо в палату.

Синтія не відвела погляду від дороги. Вона відчула, як у кишені джинсів, поруч із ключами, лежить складений вчетверо аркуш паперу з новим графіком платежів, написаний рівним, твердим почерком Віктора.

— Міллер пив, Нейте, — спокійно відповіла вона. — Останні три роки він більше часу проводив у барі, ніж у полі. Його трактори гнили під відкритим небом, а землю з'їдав бур'ян. Мур не благодійник. Він не прощає слабкості і лінощів. Але він бізнесмен. Він бачить, що ми рвемо жили. Йому вигідніше отримувати від нас гроші з відсотками, ніж забирати ферму, наймати нових людей і вкладати капітал у відновлення нашого старого будинку.

Натан тихо хмикнув, приймаючи її логіку, хоча в його очах все ще читався сумнів.

— Можливо. Але те, як він на тебе дивився... Не знаю, Синті. Мені здалося, що його калькулятор у голові на секунду зламався.

Синтія різко крутнула кермо, об'їжджаючи глибоку яму, і пікап невдоволено брязнув підвіскою.

— Тобі здалося. Віктор Мур дивиться на всіх однаково, як на цифри у своєму звіті. Давай зосередимося на помпі. Якщо в магазині Абернаті немає тієї моделі, яку ми шукаємо, доведеться їхати аж у Бісмарк, а це мінус половина бака бензину.

За двадцять хвилин вони в'їхали в містечко. Після безлюдних прерій головна вулиця Оук-Крік здавалася майже мегаполісом. Біля будівлі пошти стояли кілька машин, вітрини невеликих крамниць виблискували на сонці, а з відчинених дверей перукарні долинали звуки радіо. Життя тут текло у своєму, повільному, але безперервному ритмі. Синтія припаркувала пікап біля масивного цегляного будинку з вицвілою вивіскою «Господарчі товари Абернаті та синів». Щойно вони заглушили двигун, Синтія глибоко вдихнула, збираючись із думками. Вона ненавиділа приїжджати до міста. На фермі вона була господинею, людиною, яка бореться зі стихією. А тут, на цих чистих тротуарах, вона перетворювалася на «ту саму Робінсон». Жінку з розбитим серцем, умовним терміном і репутацією небезпечної істерички. Коли вони з Натаном переступили поріг магазину, у ніс вдарив знайомий, важкий запах машинного мастила, свіжої гуми, насіння і металевої стружки. У глибині просторого, заставленого стелажами приміщення, за касовим апаратом стояв сам містер Абернаті — огрядний чоловік за п'ятдесят, із лисиною, що блищала під флуоресцентними лампами, і маленькими, підозрілими очима-намистинками. Дзвіночок над дверима радісно теленькнув. Абернаті підняв очі від газети, і його обличчя миттєво втратило будь-який натяк на привітність. Він повільно зняв окуляри для читання і поклав їх на прилавок.

— Синтія. Натаніель, — сухо кивнув він, не зрушивши з місця. Його погляд ковзнув по її засмаглих, збитих руках, по робочому одягу, і на мить затримався на її обличчі з ледь прихованим осудом. У маленьких містах новини живуть довго, а гріхи не прощаються ніколи.

— Доброго дня, містере Абернаті, — голос Синтії був рівним і холодним, наче вода з глибокого колодязя. Вона підійшла до прилавка, тримаючи спину так прямо, ніби проковтнула сталевий прут. — Мені потрібна водяна помпа. Модель XR-500 або її аналог. З латунним корпусом і потужністю не менше трьох кінських сил.

Абернаті повільно пожував губу, наче обмірковуючи, чи варто взагалі з нею розмовляти.

— XR-500 – дорога іграшка, Синтіє. Майже чотириста доларів. Ти впевнена, що потягнеш? Я в борг більше не даю. Тим більше... людям з вашою кредитною історією.

Натан зробив крок уперед, його щоки почали вкриватися червоними плямами гніву.

— Ми не просимо в борг, Гарольде. Ми принесли готівку. Тому просто принеси нам кляту помпу, поки ми не поїхали до твого конкурента на іншому кінці округу.

Синтія непомітно, але твердо поклала руку на плече брата, зупиняючи його. Вона дивилася прямо в очі власнику магазину.

— Натан має рацію, містере Абернаті. Готівка. То вона у вас є?