Та сама довгоочікувана ніч.

Ранок 31 грудня почався не з будильника, а з м’якого світла, що пробивалося крізь важкі фіранки. Максим і Олена ніжилися в ліжку, кутаючись у теплу ковдру. У кімнаті було тихо, лише десь на першому поверсі ледь чутно тріщали дрова в каміні, який не згас за ніч.

— Знаєш, — пошепки сказав Максим, перебираючи пальцями пасма волосся Олени, — я б так пролежав до наступного року.

— Навіть не сподівайся, — усміхнулася вона, не розплющуючи очей. — Наш «хрещений фей» Ігор скоро прийде вибивати двері з вимогою святкового сніданку.

— От саме тому в мене є план. Давай прокрадемося на кухню, поки цей айтішний загін особливого призначення ще бачить сни про коди та яблука в олів'є. Кава в тиші — як тобі?

— Це звучить як найкращий подарунок під ялинку, — погодилася Олена.

Перш ніж спуститися, вони заскочили в душ. Гаряча, майже окропова вода заповнила кабінку густою парою, остаточно виганяючи залишки сну. Максим вийшов першим, накинув халат і, наче ніндзя, спустився дерев’яними сходами, які на зло намагалися зрадницьки скрипнути під кожним кроком.

Коли Олена зайшла на кухню, дві великі чашки вже парували на столі. Вони вмостилися на широкому підвіконні, притиснувшись одне до одного. За вікном панувала справжня казка: величезні лапаті пластівці снігу повільно опускалися на смереки, перетворюючи Карпати на білий океан.

— Ого, — тихо мовила Олена, дивлячись на термометр за склом. — Там уже мінус двадцять.

— Ага, — кивнув Максим. — Здається, це найбільш сніжна зима за все наше життя. Навіть гори ледь видно за цією завісою. Дивись, як засипає.

— Добре, що ми вчора дров наносили, — Олена зробила ковток кави. — Зараз би застрягли десь у заметі.

Раптом зверху почувся дивний звук. Наче хтось великий і незграбний намагався знайти взуття, але натомість знайшов порожню коробку. Потім пролунав глухий удар об стіну і тихий, але наполегливий голос:

— Дітки мої! Прокидайтеся! Тато хоче їсти!

Максим ледь не подавився кавою від сміху.

— О, чуєш? — прошепотів він. — Наша «хрещена фея з айтішним нахилом» офіційно вийшла на зв'язок зі всесвітом.

— Зараз він почне сканувати будинок на наявність вуглеводів, — засміявся Олена.

У коридорі почувся тупіт, і за мить у дверях кухні з’явився Ігор. Він був у картатій піжамі, з накинутою на плечі ковдрою і зачіскою, якій би потиснув руку сам Ейнштейн.

— Ага! — вигукнув він, тицяючи пальцем у Максима й Олену. — Сепаратні збори? Таємна кава під ковдрою? Я все бачу! Максе, як ти міг? Я всю ніч охороняв холодець, а ти навіть не покликав мене на першу чашку!

— Ігоре, ми просто не хотіли руйнувати твою цифрову екосистему сну, — відпарував Максим, наливаючи другу порцію кави. — Сідай уже, «фея». Там за вікном мінус двадцять, тож твоя місія з охорони холодцю на балконі тепер переходить у фазу «видпилювання артефакту з льоду».

— Мінус двадцять?! — Ігор прилип носом до скла. — Оце так! Народ, це ж ідеально! Ви розумієте, що при такій температурі молекулярна структура мого яблучного олів'є...

— Ігоре! — в один голос крикнули Максим та Олена.

— Все-все, мовчу! — він підняв руки. — Але за каву — дякую. Ну що, ви готові до останнього дня цього року? Бо я вже відчуваю, як трембіта в кутку починає сумувати без моїх легень.

— Катрусю, спускайся! — гукнула Олена, почувши кроки на сходах. — Гаряча кава і теплий круасан на тебе вже чекають.

— Олено, ти свята жінка! — Катя вдячно вхопила чашку, вдихаючи аромат. — Я вже бачила сон, що ми святкуємо Новий рік у заметі, заїдаючи сніг мороженою вурдою.

— Майже вгадала, — Максим кивнув на вікно. — Там за ніч насипало стільки, що двері на веранду тепер — це вхід у Нарнію. Тільки замість лева там обмерзлий поріг.

Максим дочекався, поки дівчата заглибляться в обговорення планів на Новий рік, і непомітно штовхнув Ігоря ліктем у бік.

— Ходімо на пост, «охоронець холодцю». Треба серйозно переговорити.

Вони вийшли в передпокій, де було прохолодніше. Максим стишив голос:

— Слухай, мені треба в Яремче. Один на один.

— Ого, — Ігор миттєво зробив серйозне обличчя. — Вирішив здати мене в місцевий ІТ-архів?

— Перестань. Я хочу купити Олені подарунок під ялинку. Нормальний, особливий. Тут, у селі, я тільки трембіту можу купити, а мені треба щось витончене. В Яремче зараз ярмарки, магазини відкриті. Але нам потрібна легенда, щоб поїхати вдвох і не викликати підозр.

— О-о-о! Спецоперація «Ювелірка»! — очі Ігоря заблищали. — Так, давай думати... Скажемо, що в нас закінчився... хрін! Або що я випадково видалив інтернет із нашого роутера і нам терміново потрібен кабель, який продається тільки в одному магазині біля водоспаду Пробій.

— Хрін — це занадто просто. А от кабель — це по-твоєму, — засміявся Максим. — Тільки спочатку нам треба влаштувати великі розкопки. Ти бачив машину? Там зараз просто білий пагорб замість кросовера.

— Тоді план такий: спочатку махаємо лопатами, демонструємо героїзм, а потім я роблю вигляд, що в мене цифрова ломка через відсутність «правильного» сигналу, і ти, як кращий друг, везеш мене в цивілізацію.

— Домовилися. Бери лопату, «фея». Час визволяти транспорт із полону.

Вони повернулися на кухню, де Максим голосно оголосив:

— Дівчата, не розслабляйтеся! Ми з Ігорем ідемо на розкопки. Якщо через годину не повернемося — вважайте нас почесними експонатами крижаного музею Карпат.

— Тільки машину не подряпайте своїм ентузіазмом! — засміялася Олена.

На вулиці мороз у -20°C миттєво вхопив хлопців за щоки. Снігу було стільки, що паркан ледь вгадувався під кучугурами.

— Ну що, Максе, вітаю. Твоя машина офіційно стала зефіркою, — Ігор ткнув лопатою в білу гору, під якою вгадувався контур авто. — Як гадаєш, якщо я буду копати в темпі 100 мегабітів за секунду, ми впораємося до весни?

— Менше метафор, Ігоре, більше діла, — Максим уже відкидав пласти снігу від дверей. — Кидай сніг убік, а не мені на каптур!