Карпатський медовик, трембіта та «яблучний терор»

Ранок 30 грудня почався з особливої тиші, яку порушувало лише ледь чутне сопіння кота Вусача на дивані. Коли двері кімнати нарешті відчинилися, Олена та Максим буквально «виплили» у вітальню удвох. Вони виглядали настільки щасливими, що навіть ранкове сонце здавалося менш яскравим за їхні посмішки. Максим обіймав Олену за плечі, а вона, у його великій флісовій сорочці поверх піжами, мрійливо мружилася від світла.

Катя, яка вже розставляла чашки на кухні, миттєво оцінила ситуацію і переможно глянула на сходи, звідки почулося важке тупання.

— О-хо-хо! Дивіться, Катрусю! — на сходах з’явився скуйовджений Ігор. — Наші мандрівники з паралельних світів нарешті об'єдналися в одну сонячну систему! А я, між іншим, всю ніч провів у стратегічному оточенні. Максе, твій номер тепер офіційно називається «Склад Холодцю №1». Я спав з одним розплющеним оком, щоб жодна бацила не наблизилася до нашого скарбу на балконі!

— І як, лицарю, холодець не намагався втекти? — засміявся Максим, притягуючи Олену ближче.

— Він — ні, а от я ледь не замерз, коли перевіряв засув! — відпарував Ігор. — Ну що, раз ви такі виспані, то маю новину: Катя вже склала план вашої депортації на базар.

— Не нашої, а вашої! — уточнила Катя, рішуче виставляючи на стіл борошно. — Ми з Оленою печемо медовик. Це процес делікатний, він потребує жіночої енергії та відсутності коментарів про «айтішну архітектуру коржів».

— Нас виганяють, Максе. Так і знай: тільки ми вийдемо за поріг, вони будуть перемивати нам кісточки, а особливо обговорювати вашу з Оленкою ніч. Жіноча солідарність — це страшна сила, — жартома сказав Ігор.

На гуцульському ринку хлопці почувалися як на важливому спецзавданні. Максим зосереджено вибирав скляні кульки — темно-сині та сріблясті, щоб ялинка виглядала стильно, як він і звик у своїх архітектурних проєктах. Тим часом Ігор влаштував справжній батл біля сирних рядів.

— Пані, мені таку вурду, щоб серце співало! — вигукував він до продавчині. — О, і бринзи кілограм! Максе, пробуй, це ж не просто сир, це чистий гірський дофамін!

Поки Максим розплачувався за домашню ковбасу, яка пахла на весь ринок часником і димом, Ігор кудись зник. З’явився він через десять хвилин, тягнучи за собою щось довге, дерев’яне і дуже непрактичне..

— Максе! Дивись! Це трембіта! Справжня! Ручна робота!

— Ігоре, навіщо вона нам? Ми ж її навіть у машину не запхнемо!

— Це інструмент комунікації! — гордо заявив Ігор. — Один гудок — і всі Карпати знають, що ми сідаємо їсти. Це символ!

А в цей час у «Білій Скелі» панував справжній жіночий затишок. Катя та Олена розкочували тонкі коржі, а кухня була засипана борошном, наче снігом.

— Ну, розповідай уже, — Катя підморгнула подрузі, підливаючи мед у тісто. — Як воно — спати під охороною цілого архітектора?

— Кать, він такий... — Олена на мить зупинилася, мрійливо дивлячись у вікно на засніжені гори. — З ним так спокійно. Наче ми все життя мали бути разом. Знаєш, він навіть уві сні такий зосереджений, наче щось проєктує. Але коли він усміхнувся зранку... я зрозуміла, що цей медовик буде найсолодшим у моєму житті.

— Ой, я так за вас рада! — Катя обійняла її борошняними руками. — Тепер головне, щоб Ігор своєю охороною холодцю не зіпсував нам свято. Бо він як приїде з базару — обов'язково щось витворить.

Машина під’їхала до будинку, дівчата вибігли на ґанок і впали від реготу: з вікна авто стирчав довгий дерев’яний ніс трембіти, а Ігор намагався вилізти, тримаючи в зубах пакет із бринзою. Коли коржі для медовика нарешті охололи, а хлопці розвантажили «скарби» з базару, вітальня «Білої Скелі» перетворилася на вулик.

— Так, архітекторе, берися за ялинку, — скомандувала Катя, викладаючи крем на перший корж. — Тільки не треба будувати там золотий перетин, просто зроби так, щоб вона не впала від погляду Вусача.

Максим та Олена взялися за нові темно-сині та сріблясті кульки. Вони розвішували їх разом, постійно зіштовхуючись руками й обмінюючись поцілунками за пухнастими гілками.

— Ігоре, а ти що робиш? — запитала Олена, помітивши, що друг підозріло тихо причаївся в кутку.

— Я проводжу передпольотну підготовку! — урочисто оголосив Ігор, витираючи свою триметрову трембіту кухонним рушником. — Народ, ви не розумієте. Зараз відбудеться історичний момент. Я подам сигнал Всесвіту, що наш медовик майже готовий!

— Ігоре, не треба, — застеріг Максим, не відриваючись від гірлянди. — Ти ж не знаєш, як на це відреагує місцева фауна.

— Пфф! Я дивився туторіал на YouTube! — Ігор набрав у легені стільки повітря, що його щоки стали схожі на два стиглих томати.

Він приклав губи до мундштука і видав звук. Але замість величного «Голосу Гір» із трембіти вилетіло щось середнє між скрипом старого воза та відчайдушним криком чайки, що вдарилася об скелю.

Вусач, який до цього мирно дрімав на дивані, підскочив на метр угору, зробив у повітрі сальто і миттєво зник за шторою.

— Оце так... підготовка, — Олена ледь не впала від реготу, тримаючись за Максима.

— Це був баг! — вигукнув почервонілий Ігор. — Трембіта просто не прогрілася! Катю, дай мені шматок ковбаси для змащування голосових зв’язок!

— Я тобі дам ковбаси! — сміялася Катя, намазуючи останній корж. — Ти мені ледь крем не збив цим своїм ультразвуком! Іди краще допоможи Максу дотягнути гірлянду до розетки.

Коли ялинка нарешті засяяла м’яким синім світлом, а медовик, щедро посипаний крихтою, відправився настоюватися, друзі вмостилися біля каміна. На столі з’явилася та сама нарізка з базару: гостра вурда, пахуча бринза і домашня ковбаска — усе на пробу.

— Слухайте, — тихо сказав Максим, обіймаючи Олену. — Завтра вже 31-ше. Я за цей тиждень прожив більше, ніж за весь рік у Києві.

— Це тому, що в тебе був правильний менеджер із розваг, — Ігор підняв келих із узваром. — І найкращий у світі охоронець холодцю. До речі, Максе, я сьогодні знову сплю у твоїй кімнаті. Боюся, що після мого виступу з трембітою холодець може злякатися і не застигнути. Треба бути поруч.